Машина швидкої допомоги поверталася після чергового виклику, коли день уже почав хилитися до вечора. Важкі сірі хмари висіли низько, ніби чіплялися за дахи й верхівки мокрих дерев. Дорога блищала після недавнього дощу, під колесами хлюпала брудна вода, а двірники раз у раз ковзали по склу, розмазуючи тонкі смуги вологи. У салоні пахло ліками, холодним повітрям і втомою. За цей день бригада встигла побувати на кількох викликах поспіль, і кожен із медиків сподівався бодай на кілька хвилин тиші перед наступним сигналом диспетчера.
Водій тримав кермо обома руками й уважно дивився вперед. На мокрій дорозі не можна було розслаблятися: узбіччя тонули в кущах, сутінки робили все розпливчастим. Медбрат поруч мовчки дивився у бічне вікно. Лікарі в задній частині машини перебирали сумки й говорили впівголоса.
Раптом водій прибрав ногу з газу. Машина плавно сповільнилася, а потім зупинилася. Ніхто не встиг нічого запитати, бо всі побачили причину.
Посеред дороги сидів пес.
Це була німецька вівчарка — велика, статна, з темною спиною, рудуватими лапами й настороженими вухами. Він сидів просто на смузі, не метався, не підтискав хвоста й не намагався відскочити вбік. Навпаки, у його позі було дивне спокійне, майже вперте очікування. Пес дивився просто на машину швидкої допомоги, ніби давно помітив її наближення й заздалегідь вирішив, що не пропустить.
Водій коротко натиснув на сигнал. Різкий звук рознісся порожньою дорогою, відбився від мокрих кущів і розчинився в сирому повітрі. Німецька вівчарка не ворухнулася. Тільки вуха здригнулися, а очі залишилися такими ж зосередженими.
— Що за впертюх, — неголосно промовив водій…
