Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

До дзвінка будильника залишалося п’ять хвилин, коли Максим розплющив очі. Так бувало щоранку: тіло обходилося без підказок механізму. У темряві він дивився в стелю й слухав стару сосну біля паркану. Рипіла — отже, вітер повернув із півночі й за ніч підморозило ще дужче.

Намацавши ногами капці, він дістався кухні. Від печі ще йшло тепло. Максим підкинув дров, поставив грітися чайник і зупинився біля вікна. Березовець спав; вулиця була нерухома й темна, лише біля клубу блимав ліхтар. Уже пів року так. Полагодити його збиралися ще у вересні.

Чай він випив стоячи. Погляд затримався на кутку столу: порожньої пляшки там не було. Напередодні Степан Павлович затримав його після зміни, і до магазину Максим не встиг. Кидати він не збирався, але тепер, згадавши вчорашнє, не відчув жалю. Раніше ж повернувся б, постукав Ларці у віконце — своїм вона відпускала й у позаурочний час. А вчора обійшовся.

Одягаючись, він обмотав шию шарфом, який мати зв’язала ще за життя батька. Натягнув рукавиці, відчинив двері — і мороз одразу перехопив подих. У місті холод міг приємно щипати щоки; тутешній, лісовий, входив у легені, мов скло. Максим видихнув стовп пари й пішов.

До артільного гаража було трохи менше кілометра. Знайома дорога вела повз забитий дошками будинок, школу з темними вікнами, до перехрестя з водорозбірною колонкою. Там він зупинився. Зі сну, при миготливому світлі, йому спершу здалося, що очі його обманюють.

Ні. Спиною до дерев’яного щита притискалася жінка. За поставою вгадувалася молодість, але так не стоять ні в очікуванні автобуса, ні вийшовши ненадовго подихати. Так стоять, коли йти вже нікуди. Максим придивився до великого, закутаного в кілька шарів згортка в неї на руках. Той ворушився.

— Здоров, — сказав він, підійшовши. Звертання на «ти» вирвалося саме, по-сільському.

Вона здригнулася, міцніше обхопила згорток і підвела голову. На білому обличчі вирізнялися майже сині губи; тіні під очима були такі, наче жінка кілька діб не спала. Вродлива. Думка майнула й відступила: зараз було не до того.

— Добрий день, — тихо озвалася вона. У голосі чувся хрип — чи то від холоду, чи від сліз.

— Давно тут?

— З ночі, — відповіла вона після мовчання.

Максим глянув на крихітний носик, що визирав з-під ковдри.

— Донечка, — сказала жінка, злегка погойдуючи згорток. — Зараз спить, а скоро прокинеться, і…

Продовжувати їй не знадобилося.

— Є куди йти?

— Немає.

Без пояснень, без зайвих слів. Це йому сподобалося.

— Звідки прийшла?

— Із Дальнолісся. Пішки. Хотіла до фельдшерського пункту, а він зачинений. Не знала, що так рано…

Зимовою ґрунтовою дорогою звідти було двадцять кілометрів. Максим опустив очі на її осінні чоботи, зовсім непридатні для такого холоду, і подумав, скільки годин забрала дорога.

— Як у тебе з документами?

Запитання, здається, здивувало її, але не образило.

— Паспорт зі мною. І Дашине свідоцтво про народження.

Він вийняв із кишені ключі: великий відчиняв вхідні двері, малий — сіни. Секунду потримав їх перед собою й простягнув незнайомці.

— Пройдеш туди два квартали, звернеш праворуч. Останній будинок. Ґанок сірий, дерев’яний, побачиш. — Помовчавши, він провадив: — Піч у залі. Праворуч у сінях дрова, вже поколені. Над плитою полиця, там сірники. Їжа знайдеться, хоч і небагато. Холодильник праворуч від вікна.

Вона мовчки переводила погляд із нього на ключі.

— А вам не страшно?

— Чого боятися?

Жінка ледь скривилася. Може, збиралася нагадати, що вони одне одного не знають, проте сказала інше:

— Нічого. Дякую.

— Тут сусіди допитливі, — попередив Максим, повертаючись. — Без потреби не виходь. Після шостої повернуся.

Пройшовши кілька кроків, він озирнувся: жінка вже рухалася у вказаний бік, обома руками притискаючи дитину. Максим додав ходу. До гаража залишалося пів кілометра.

У селищі Максим Бондар вважався своїм — це визначалося не самим лише місцем народження. Виїхати за першої нагоди міг будь-хто; він же повернувся, хоч ніщо не заважало залишитися в місті.