Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

У школі він давав собі раду сам, учився добре, допомога репетиторів не була потрібна. Потім вступив до лісотехнічного технікуму райцентру. Через два роки навчання повернувся: батько почав недобре кашляти, треба було лишатися поруч. Гарну посаду в лісгоспі Максим відкинув і пішов валити ліс до артілі.

Степан Павлович спершу придивлявся до нього спідлоба. Бригадир був жорсткий, небагатослівний. Через місяць визнав:

— Свою справу знаєш. За таку роботу поважаю.

Рік по тому батька поховали. Максим склав матері нову піч і заново перекрив дах, що до того протікав у трьох місцях. Сам жив окремо, сам давав собі раду з господарством, відкладав зароблене.

Оксана приїхала три роки тому — на літо до тітки, відпочити від обласного центру. Довговолоса, яскрава, сміхотлива, вона трималася так, наче світ створювали з розрахунком на неї. На селищному святі випадок звів їх за одним столом.

Розмову почала Оксана. Максим відповідав скупо, а вона сміялася: давно, мовляв, не траплялися чоловіки, здатні помовчати. Він закохався безоглядно, з усією силою, яка буває в людей, що не вміють нічого робити наполовину. Красиво залицятися він не вмів. Він був поруч, возив дрова, лагодив тітчин паркан.

— Ти інший, — казала Оксана. — Набридли пустодзвони. Мені саме така людина й потрібна.

У листопаді вони розписалися. Будинок Максим на той час уже цілком облаштував, туди й привіз дружину. Вона запевняла, що їй подобається. Рік прожили нормально, потім Оксана занудьгувала.

Він це бачив, але способу допомогти не знаходив. Заробляв, віддавав гроші, відремонтував лазню, налагодив водогін. Її все це не тішило.

— Хочеться чогось іншого.

— А чого саме?

Пояснення він так і не домігся: чи то вона не могла, чи то не хотіла пояснювати.

Про Дениса Максим дізнався пізніше. Спершу Оксана казала про листування з подругою, потім — про поїздки до батьків. Перевіряти він не брався: ані стежити, ані підозрювати не вмів.

Того ранку нічну зміну затягнула поломка, і додому він потрапив лише після світанку. На столі лежав аркуш із кількома рівними рядками:

«Я зустріла людину, яка мене розуміє, і їду. Бажаю тобі всього доброго. З нашої спільної картки я зняла вісімдесят тисяч, які ми збирали на прибудову. Вважаю, що це моя частка».

Стоячи над столом, Максим читав записку знову й знову. Сенс був зрозумілий відразу, а відкласти аркуш не вдавалося. Нарешті він склав його, зі звичною акуратністю прибрав у шухляду й пішов спати.

Проспав шістнадцять годин. Потім поїв, пішов на роботу, а повертаючись зі зміни, купив пляшку.

Відтоді минуло вісім місяців. Вечірня випивка ввійшла в розпорядок: він не втрачав міри, пив стільки, скільки було потрібно, щоб угамувати голову, і засинав. Уранці вставав і йшов на роботу, працював, як і раніше, добре. Претензій у бригадира не було, доки той одного разу не вловив запах.

— Повториться — звільню.

Максим прийняв попередження кивком. Після цього став обережнішим.

Щотижня заходила мати з якоюсь їжею. Дивилася мовчки, не промовляла ні слова. Це мовчання переносилося важче за слова. А сусідка Лариса Степанівна якось притримала його біля хвіртки:

— Максиме, ти ж себе губиш. Не повернеться вона.

— Знаю.

Він справді знав і не чекав Оксану. Тільки не знаходив причини змінювати своє життя.

До гаража Максим дістався останнім, хоча зазвичай випереджав інших. Зустріч біля колонки забрала час. Степан Павлович запитань не ставив.

— На дві хвилини пізніше прийшов. Усього дві, а все одно запізнився, — сказав він без злості. — Залазь, на тебе чекають.

До лісосіки їхали сорок хвилин зимником. За вікном тіснилися сосни, по пояс занурені в сніг. Світанок ледве пробивався, наче зима скупилася навіть на це тьмяне світло. Максим намагався відігнати думки про незнайомку й через те весь час до неї повертався.

Ключі вже віддані, назад цього не повернеш. Він навіть імені її не спитав, нічого не знав про колишнє життя, про те, що сталося. Знав лише про нічні двадцять кілометрів із дитиною морозом. Прийшла ж не до рідних і не до приятелів — до незнайомої колонки, на чуже перехрестя. Отже, справді більше нікуди.

— Бондарю!

Максим обернувся. Навпроти сидів Юрій Лісовський, молодий хлопець, другий рік в артілі.

— Чого це ти витріщився? Зазвичай хоч за газетою сидиш.

— Газети не взяв.

— Ну… — Юрко знизав плечима. — Ніч погана була?