На в’їзді до Кам’янки машини стояли в заторі. Оксана дивилася на сірі складські ворота перед собою, поки Віктор, відволікшись на сигнал позаду, розглядав дзеркало заднього виду. Його телефон лежав на торпедо — розблокований, екраном догори. Оксана лише краєчком ока зачепилася за текст, що світився, але встигла прочитати і повідомлення, і ім’я: Лариса.
«Коли вже позбудешся своєї бухгалтерки? Мені набридло чекати».
Вона не потягнулася до телефону. Не закричала. Дивилася на рядок, а в голові ставало тихо — тією дивною тишею, яка настає перед обвалом чогось величезного.
— Вітю, — неголосно покликала вона.
— Хто така Лариса?
Відповіді довго не було. У густій мовчанці Віктор перевів погляд на екран, потім на дружину, знову на екран. І навіть не спробував збрехати. Саме це виявилося найтяжчим.
— Оксано, час сказати чесно: ми ж давно чужі одне одному, — промовив він, ледь зітхнувши, ніби його нарешті змусили почати неприємну розмову, яка однаково була необхідна.
12 років. Разом купували квартиру; вона три місяці продумувала ремонт. Щороку він відкладав відпустку, а вона погоджувалася. Усі ці 12 років умістилися для нього в кілька рівних слів. Ані тремтіння, ані сорому — він повідомив про кінець їхнього шлюбу так, ніби закрив рядок у таблиці. Оксана була бухгалтеркою й добре знала, як закривають рядки.
— Зупини.
— Оксано…
— Зупини машину.
Він пригальмував на узбіччі. За вікном була промислова околиця незнайомого міста: сірі п’ятиповерхівки, похилений рекламний щит, пустир, відгороджений профнастилом. Кафе чи магазину поблизу не було видно.
Оксана потягнулася назад, до своєї сумки.
— Зачекай, мені звідти дещо потрібне, — зупинив її Віктор.
Він вийшов першим і відчинив задні дверцята. Оксана ще не розуміла, що відбувається; слідом за ним вибралася на холодний жовтневий тротуар і обернулася. Чоловік уже тримав її телефон, витягнутий із сумки. Дивився спокійно, майже привітно.
— Треба дещо з нього видалити. Ти ж розумієш.
Оксана не встигла ні зупинити його, ні забрати телефон. Віктор сів у машину, грюкнув дверцятами й рушив з місця. Сумка залишилася в багажнику — разом із грішми та документами; телефон він повіз у руці. Вона так і залишилася на тротуарі, дивлячись услід машині, поки та не зникла.
Дивлячись услід машині, Оксана думала безглузде: повернеться. Звісно, зараз повернеться. Не може ж він залишити її в жовтні на чужій вулиці, без нічого. Спалахнув, от і все; за десять хвилин заспокоїться й приїде. 12 років не можна перетворити на нуль. Не можна.
Вона залишилася чекати. Минуло десять хвилин, за ними 15, потім 20. Машина не з’явилася.
Лише тоді Оксана оглянула довгу незнайому вулицю. Майже порожньо: чоловік вигулював собаку, жінка несла важкі пакети, ішов підліток у навушниках. Оксана ступила до жінки.
— Перепрошую, дайте, будь ласка, зателефонувати з вашого телефону. Усього один дзвінок, мені дуже треба.
Та насторожено оглянула її, наче оцінюючи, й пришвидшила крок.
— Не треба.
Постоявши секунду, Оксана підійшла до чоловіка з собакою.
— Мене чоловік залишив тут, поїхав із моїм телефоном. Мені б зателефонувати.
— Незручно мені, — буркнув він на ходу.
Підліток за своїми навушниками навіть не почув її.
Отже, ось як це буває. У місті завжди є люди, і тому здається, що ти не сама. А виявляється, можна залишитися зовсім самотньою серед перехожих. Ніхто не зобов’язаний тобі допомагати.
Вона пройшла цілий квартал, сподіваючись побачити аптеку, магазин — будь-яке місце, де за касою сидить людина і можна попросити телефон. Нарешті трапився маленький напівпорожній магазин. За прилавком стояла літня продавчиня. Оксана пояснила, що їй потрібен лише один дзвінок, але та подивилася на неї поверх окулярів, не змінившись на обличчі.
— Платного телефону тут немає. Своїм користуватися не дозволяю. Нічого купувати не збираєтеся — виходьте.
Оксана вийшла. На краях ще недавно сірого неба вже густішала темрява, з настанням вечора холод посилювався. Гарне тепле пальто рятувало, але міські туфлі на підборах не годилися для годинного стояння на вулиці. Дійшовши до автобусної зупинки, вона опустилася на лаву.
Там її нарешті наздогнав страх. Те, що сталося зі шлюбом, залишалося десь за обрієм: надто велике, щоб одразу вмістити це в собі. До болю зради вона ще не дійшла. Зараз лякало інше, просте й майже первісне: ні грошей, ні документів, ні зв’язку, ні одного знайомого обличчя в радіусі 20 км…
