Ніхто не знає, де я. Навіть Вітя не знає, на якій зупинці мене шукати.
Оксана втупилася в темний асфальт і перебирала можливі дії. Звернутися до поліції — без документів? Знову просити когось тут, на зупинці? Вона вже бачила, що виходить із таких прохань. Дійти до центру пішки? Але в який бік іти, якщо вона зовсім не знає міста?
— Із таким обличчям сидиш, наче світ скінчився, — тихо промовили поруч.
Вона здригнулася. На лаві сидів старий; щойно він підійшов чи сидів увесь час, Оксана не помітила. Невисокий, трохи сутулий, у темному суконному пальті. Тканина добра, пальто поношене, але колись явно дороге. Він тримав чорну тростину з важкою сріблястою головою орла на руків’ї. Серед зморщок особливо вирізнялися світло-сірі очі — ясні, уважні, без старечої каламуті.
Вона збиралася ввічливо подякувати, сказати, що все добре. Натомість стиснуло горло. Оксана відвернулася, так і не відповівши.
— Чоловік залишив?
У його запитанні не було ані цікавості, ані співчутливого тиску: так питають про очевидне, коли пояснення не потрібні. Оксана змовчала, але сльози, які вона стримувала останні пів години, зрадницьки потекли щоками — самі, не питаючи її дозволу.
Старий зачекав, дістав із кишені складену хустинку й простягнув їй. Чисту, накрохмалену. Вона машинально взяла її.
— Не вбивайся. За мною зараз водій приїде, тебе теж заберемо. Я допоможу. Він пошкодує.
Лише тепер Оксана як слід придивилася до сусіда. Маленька стара людина з тростиною, говорить неквапно, наче зважує слова. «Мій водій» — аж зворушливо. Може, його син возить, а може, зять. Чим він здатен допомогти? Утім, іти їй було нікуди.
— Ви місцевий? У Кам’янці живете?
— Усе життя тут. Буває, виходжу посидіти на зупинках. Мені цікаво, як місто живе насправді, а не за звітами.
Звіти? Хто міг звітувати цьому старому на лаві?
— Я Оксана.
— Знаю, — спокійно відповів він.
— Звідки? — Вона насупилася.
Пояснювати він не став. Витяг старенький кнопковий телефон, натиснув одну кнопку.
— Миколо, забери нас із зупинки біля складу, у промисловому районі.
Сховавши телефон, старий ще трохи помовчав.
— Про твого чоловіка я й раніше знав. Особисто ми не були знайомі, знав його за справами. Тут його вважають розумним. Та й розумні часом роблять великі дурниці. Квапляться зробити, поки не встигли подумати.
— Що ви маєте на увазі? — Оксана не відводила від нього очей.
— Відкладемо розмову до завтра. Сьогодні тобі треба зігрітися, поїсти й виспатися.
За сім хвилин під’їхав великий темний позашляховик. Без показності, без розпізнавальних знаків, із тонованими вікнами — з тих машин, які називають серйозними. Водієві, який вийшов, було близько 60. Він був у темно-сірій куртці; мовчки відчинив задні дверцята, кивнув старому. Погляд, яким він ковзнув по Оксані, нічого не оцінював і нічого не питав.
— Миколо, спершу до аптеки. Купи теплі устілки, якщо знайдеш, і про всяк випадок щось від застуди. Після цього додому.
— Добре, Степане Аркадійовичу.
Степан Аркадійович. Оксана подумки повторила ім’я, дивлячись у вікно. Незнайомі вітрини світилися, під ними блищав мокрий асфальт. Люди поспішали — кожному було куди йти. Їй іти було нікуди. Все, що лишилося при ній, — пальто та чужа хустинка.
Хто він? Куди вона з ним їде, чи безпечно це? Здоровий глузд підказував одне, але ж із цим самим здоровим глуздом вона прожила 12 років поруч із людиною, яка покинула її без грошей і документів. Може, порадник із нього не такий уже надійний.
Степан Аркадійович на задньому сидінні прикрив очі — чи то задрімав, чи лише вдавав сон. Микола не промовив ані слова. Біля аптеки він вийшов сам, а приблизно за три хвилини повернувся з невеликим пакетом. Потім вони поїхали далі: проминули центр і звернули на тихі вулиці, над якими здіймалися старі високі дерева.
На краю міста машина зупинилася біля великого старого особняка з темної цегли. Його не раз перебудовували, але ані палацом, ані котеджем він не виглядав. За високим глухим парканом нічого не проглядалося. Микола натиснув кнопку брелока, ворота відчинилися. Ні біля них, ні у дворі показної охорони не було. Зате під дахом Оксана краєчком ока помітила безліч камер.
У передпокої її зустріло тепло. Над темними дерев’яними панелями здіймалася висока стеля, уздовж стіни тягнулися полиці, ущерть заповнені книжками різних років. Книжки тут читали, а не тримали для оздоби…
