Життя без прикрасЗ коридору вийшла повна літня жінка: темний фартух поверх темної сукні, суворе обличчя, гострий погляд.
— Світлано Григорівно, у нас гостя, — сказав Степан Аркадійович, знімаючи пальто. — Підготуйте гостьову й принесіть гарячого, що є.
Вона спокійно подивилася на Оксану, кивнула й пішла.
— Проходьте, сідайте. Чай зараз буде, — запросив господар, показавши до великої кімнати праворуч.
Оксана вмостилася на краєчку широкого дивана й зняла туфлі: ноги нили. У кімнаті були ще один такий диван, високі вікна й книжкові шафи вздовж трьох стін. Біля вікна на столі лежали стоси паперів, олівці, окуляри — тут явно працювали постійно, а не час від часу.
Світлана Григорівна принесла тацю з важкими порцеляновими чашками, нарізаними сиром і хлібом. У невеликій каструльці була гаряча картопля. Невигадлива, добротна їжа.
— Їжте. Мабуть, зголодніли.
Лише тут Оксана відчула, наскільки голодна: зранку їхали, зупиняючись лише заправитися. Вона їла, а господар мовчав, дивлячись у вікно. Коли він заговорив, голос лишався рівним.
— Ти бухгалтерка.
Це прозвучало як твердження. Оксана підвела голову.
— Як ви дізналися?
— У будівельній фірмі чоловіка працювала?
— У мене інша робота, — обережно відповіла вона. — Але деякі його справи теж вела. Він просив. Я ж дружина.
— Просив, — повторив старий. — Він знає, у кого й про що попросити.
Після паузи він уперше за вечерею подивився просто на неї, уважно.
— Дівчинко, я давно знаю твого чоловіка. Давно, — він похитав головою. — Ночуй тут. Уранці продовжимо, мені треба дещо тобі показати.
— Що саме?
Але Степан Аркадійович уже підвівся, взяв тростину й попрямував до виходу.
— Вранці, — відповів він, не обертаючись.
Гостьова кімната була простою: білі стіни, дерев’яне ліжко, тумбочка, щільні темні штори. Пахло старим деревом і сухою травою від невеликого в’язаного пучка біля вікна. Світлана Григорівна принесла нічну сорочку й чистий рушник, поклала їх на стілець. Ані підбадьорливих слів, ані зайвих вона не сказала — і Оксана була їй за це вдячна. Чужого співчуття зараз вона б не витримала.
Варто було лягти й заплющити очі, як повернулося все, від чого їй вдавалося відсторонюватися цього вечора. 12 років вона вважала їхній шлюб добрим. Чи, може, намагалася себе в цьому переконати? Початок був щасливим, у цьому вона не сумнівалася. Віктор тоді відкривав фірму, Оксана допомагала оформлювати документи. Потім вони одружилися.
З попередньої роботи вона пішла сама. Він не просив — їй здавалося, що його справи важливіші за чужу бухгалтерію. Компанія ставала більшою, ім’я Віктора дедалі частіше лунало в місті, а сама Оксана ставала дедалі непомітнішою й тихішою. Коли ж вона перетворилася на його бухгалтерку з домашнім контрактом?
Вона пам’ятала, як він говорив про це — спокійно, без роздратування, наче лікар оголошував діагноз:
— Із цифрами ти даєш собі раду, Оксано. А от побачити картину цілком не вмієш.
Вона повірила. На зустрічах із партнерами перестала заперечувати, не висловлювалася про те, що нібито виходило за межі її компетенції. Згодом перестала й запитувати, навіть якщо помічала дивності.
Особливо виразно згадувався день три роки тому. Чашка чаю біля комп’ютера, два документи на екрані — і цифри, які не сходилися. На перший погляд розбіжність була дріб’язковою, але бухгалтерка не ділить розбіжності на важливі й неважливі: вони або є, або їх немає.
Тоді вона підійшла до Віктора з документами й пояснила, що знайшла. Він узяв папери, подивився з пів хвилини й відповів: перехідні зобов’язання, особливості договору. Оксана слухала, кивала. Повернувшись за свій стіл, записала: «З’ясовано».
З’ясовано. Саме так вона тоді й написала.
Тепер, лежачи в чужій кімнаті без телефона й документів, вона дивилася в темряву над собою та знову розбирала ту розмову. Вже не зі звичною довірливістю дружини, а з досвідом бухгалтерки з п’ятнадцятирічним стажем. Гарне пояснення і справжнє пояснення — не те саме. Віктор відповідав надто швидко й гладко, жодного разу не замислившись, наче заздалегідь готувався саме до цього запитання.
А вона дозволила себе заспокоїти: так було легше. Довірившись йому, можна було не думати про страшне. Якщо він щось переоформлював, зразки її підпису бачив сотні разів — договори, акти, акти звірки. Копію міг узяти з будь-якого аркуша. Але з якого? І коли?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.