З коридору вийшла повна літня жінка: темний фартух поверх темної сукні, суворе обличчя, гострий погляд.
— Світлано Григорівно, у нас гостя, — сказав Степан Аркадійович, знімаючи пальто. — Підготуйте гостьову й принесіть гарячого, що є.
Вона спокійно подивилася на Оксану, кивнула й пішла.
— Проходьте, сідайте. Чай зараз буде, — запросив господар, показавши до великої кімнати праворуч.
Оксана вмостилася на краєчку широкого дивана й зняла туфлі: ноги нили. У кімнаті були ще один такий диван, високі вікна й книжкові шафи вздовж трьох стін. Біля вікна на столі лежали стоси паперів, олівці, окуляри — тут явно працювали постійно, а не час від часу.
Світлана Григорівна принесла тацю з важкими порцеляновими чашками, нарізаними сиром і хлібом. У невеликій каструльці була гаряча картопля. Невигадлива, добротна їжа.
— Їжте. Мабуть, зголодніли.
Лише тут Оксана відчула, наскільки голодна: зранку їхали, зупиняючись лише заправитися. Вона їла, а господар мовчав, дивлячись у вікно. Коли він заговорив, голос лишався рівним.
— Ти бухгалтерка.
Це прозвучало як твердження. Оксана підвела голову.
— Як ви дізналися?
— У будівельній фірмі чоловіка працювала?
— У мене інша робота, — обережно відповіла вона. — Але деякі його справи теж вела. Він просив. Я ж дружина.
— Просив, — повторив старий. — Він знає, у кого й про що попросити.
Після паузи він уперше за вечерею подивився просто на неї, уважно.
— Дівчинко, я давно знаю твого чоловіка. Давно, — він похитав головою. — Ночуй тут. Уранці продовжимо, мені треба дещо тобі показати.
— Що саме?
Але Степан Аркадійович уже підвівся, взяв тростину й попрямував до виходу.
— Вранці, — відповів він, не обертаючись.
Гостьова кімната була простою: білі стіни, дерев’яне ліжко, тумбочка, щільні темні штори. Пахло старим деревом і сухою травою від невеликого в’язаного пучка біля вікна. Світлана Григорівна принесла нічну сорочку й чистий рушник, поклала їх на стілець. Ані підбадьорливих слів, ані зайвих вона не сказала — і Оксана була їй за це вдячна. Чужого співчуття зараз вона б не витримала.
Варто було лягти й заплющити очі, як повернулося все, від чого їй вдавалося відсторонюватися цього вечора. 12 років вона вважала їхній шлюб добрим. Чи, може, намагалася себе в цьому переконати? Початок був щасливим, у цьому вона не сумнівалася. Віктор тоді відкривав фірму, Оксана допомагала оформлювати документи. Потім вони одружилися.
З попередньої роботи вона пішла сама. Він не просив — їй здавалося, що його справи важливіші за чужу бухгалтерію. Компанія ставала більшою, ім’я Віктора дедалі частіше лунало в місті, а сама Оксана ставала дедалі непомітнішою й тихішою. Коли ж вона перетворилася на його бухгалтерку з домашнім контрактом?
Вона пам’ятала, як він говорив про це — спокійно, без роздратування, наче лікар оголошував діагноз:
— Із цифрами ти даєш собі раду, Оксано. А от побачити картину цілком не вмієш.
Вона повірила. На зустрічах із партнерами перестала заперечувати, не висловлювалася про те, що нібито виходило за межі її компетенції. Згодом перестала й запитувати, навіть якщо помічала дивності.
Особливо виразно згадувався день три роки тому. Чашка чаю біля комп’ютера, два документи на екрані — і цифри, які не сходилися. На перший погляд розбіжність була дріб’язковою, але бухгалтерка не ділить розбіжності на важливі й неважливі: вони або є, або їх немає.
Тоді вона підійшла до Віктора з документами й пояснила, що знайшла. Він узяв папери, подивився з пів хвилини й відповів: перехідні зобов’язання, особливості договору. Оксана слухала, кивала. Повернувшись за свій стіл, записала: «З’ясовано».
З’ясовано. Саме так вона тоді й написала.
Тепер, лежачи в чужій кімнаті без телефона й документів, вона дивилася в темряву над собою та знову розбирала ту розмову. Вже не зі звичною довірливістю дружини, а з досвідом бухгалтерки з п’ятнадцятирічним стажем. Гарне пояснення і справжнє пояснення — не те саме. Віктор відповідав надто швидко й гладко, жодного разу не замислившись, наче заздалегідь готувався саме до цього запитання.
А вона дозволила себе заспокоїти: так було легше. Довірившись йому, можна було не думати про страшне. Якщо він щось переоформлював, зразки її підпису бачив сотні разів — договори, акти, акти звірки. Копію міг узяти з будь-якого аркуша. Але з якого? І коли?
Оксана підвелася й підійшла до вікна. Поміж голими жовтневими деревами темнів двір, унизу, на першому поверсі, одне вікно світилося рівним теплим світлом. Хтось не спав. Найімовірніше, Степан Аркадійович. Що він знає про Віктора? Чому вирішив допомогти їй, щойно побачивши на зупинці?…
