Оксана не була ані наївною, ані легкою здобиччю для обману. Вона надто довго воліла не помічати очевидного. Тепер удавати не було потреби — ані перед собою, ані перед господарем дому, ані навіть перед деревами за вікном. Озирнувшись на прожиті разом 12 років, вона побачила багато чого. Надто багато.
Повернувшись до ліжка, Оксана вже не заплющувала очей. Думки вишикувалися послідовно, як під час розв’язання складного завдання: що відбувається, що їй робити. На жалість до себе вона не відволікалася.
Вранці Оксана встала раніше за Світлану Григорівну. У гостьовій ванній знайшлося все, щоб умитися й зачесатися, наче до її приїзду готувалися. Пройшовши коридором до кімнати з книжковими шафами, вона побачила господаря за паперами. Біля нього стояв чай; поверх сорочки був накинутий темний халат, але й у домашньому одязі він мав вигляд людини, що працює.
— Сідай, — сказав він, не відриваючись від аркуша.
Світлана Григорівна без зайвих слів подала яєчню, хліб, масло й чай. Їли мовчки. Оксана чекала: за роки роботи вона цього навчилася. Не заповнювала паузу словами через нервозність, а уважно прислухалася до тиші.
— Розкажи про себе, — зрештою попросив Степан Аркадійович. — Чоловіка поки що облишимо.
Вона коротко розповіла, де народилася, як працювала й самостійно опановувала аудит. Професію обрала свідомо, випадково в неї не потрапила. Він слухав, не перебиваючи.
— Діти є?
— Ні. Не вийшло… Не сталося, — виправилася вона.
Степан Аркадійович кивнув і після нетривалого мовчання заговорив тим самим простим тоном:
— У мене був син. Загинув в аварії, 12 років тому. Йому було тридцять два. Вважають, гроші допомагають пережити. Нічого подібного. Вони дають змогу жити у великому будинку, де тишу чуєш ще голосніше, ніж у маленькому.
Оксана не знаходила відповіді, але він на неї й не чекав.
— Я все ходжу містом, сиджу на лавках, на зупинках, у парках. Син любив спостерігати за людьми. Він казав мені: «Тату, звіти не розкажуть про місто стільки, скільки люди на вулицях».
Він підвів на неї очі.
— Учора я бачив жінку, яка просила у перехожих телефон. Трималася прямо, не плакала, говорила рівно. А з того, як вона стояла, було зрозуміло: їй зле. На таких людей я звертаю увагу.
— Чому?
— Хто й у ямі зберігає гідність, той правильна людина. З решти матеріал ненадійний.
Він підвівся й повільно пройшов кімнатою, спираючись на тростину. Зупинившись біля вікна спиною до Оксани, продовжив:
— У твого чоловіка переді мною великий борг. Гроші я б ще пробачив: у справах трапляються різні обставини. Але він мене образив. При всіх, на нараді в міській адміністрації, дав зрозуміти, нібито я працюю методами минулого століття і через мене місто не може розвиватися. Молодий, упевнений — вирішив, старого можна списати з рахунків. Стоїть тут із тростиною, наче декорація.
Степан Аркадійович обернувся.
— Тільки зі мною доведеться рахуватися. Як і раніше, — тихо сказав він.
Оксана вперше виразно відчула, наскільки небезпечна ця людина. Не фізичною загрозою — це було б зрозуміліше. Знаннями, можливостями, довгою пам’яттю. І все ж він чомусь узявся допомагати саме їй.
— Чому ви мені допомагаєте? — прямо запитала вона.
Кілька секунд він дивився на неї.
— Одного разу я міг допомогти людині, але промовчав, — відповів він після паузи. — Тепер не мовчу.
Він відсунув чашку, підвівся й підійшов до шафи. З шухляди дістав цупку, явно не порожню папку, повернувся до столу й поклав її перед Оксаною.
— Три тижні тому Віктор переписав вашу квартиру на підставну особу, — рівним голосом заговорив Степан Аркадійович. — Документи тут.
Оксана сиділа нерухомо.
— Серед них договір дарування, під яким стоїть твій підпис. Ти коли-небудь підписувала такий договір на квартиру?
Відкривши папку, вона здивувалася власним рукам: жодного тремтіння. Спрацювала звичка до документів — із ними належало працювати спокійно. Оксана прочитала аркуш згори донизу. Нотаріальне посвідчення, обдарований — товариство з довгою, невиразною назвою, зареєстроване пів року тому. Унизу були її паспортні дані, ім’я й підпис. Упізнаваний до останнього штриха — точна, не приблизна імітація. Хтось довго вправлявся? Чи взяв цифровий зразок? Сама вона цього договору не підписувала.
— Ні, — неголосно відповіла Оксана. — Жодного разу.
Степан Аркадійович повернувся на своє місце й поклав складені руки на стіл…
