
— На добраніч, Поліно. У п’ятницю я вже буду вдома.
Закінчивши розмову з нареченою, Максим відкрив на ноутбуці зображення з домашніх камер.

— Подивимося, що вдома… — сказав Максим.
З екрана долинув голос Поліни:
— Я просила вівсяного молока. Це що таке?
— Вибачте, я зараз приготую заново, — відповіла Ірина.
— Спочатку прибери. Руками.
— Я принесу швабру.
— Хіба я сказала тобі взяти швабру?
— Нею буде чистіше.
Максим придивився до екрана.
— Це Поліна?..
До Ірини підійшов літній дворецький Леонід Логінов і запропонував допомогти. Вона подякувала йому.
— Цілий тиждень до тебе чіпляється, — сказав він.
— У неї зараз стільки весільних клопотів.
— Клопоти не роблять людину жорстокою, люба. Вони показують, яка вона.
Максим зв’язався з дворецьким.
— Леоніде, це я. Як там Ірина?
— Тримається. Як завжди.
— Давно Поліна так із нею?
— Відколи ви поїхали. Жодного дня не пропускає.
— Щодня… — повторив Максим.
Іншого разу Поліна помітила обід Ірини.
— Це ти збираєшся їсти?
— Так. Макарони з дому, залишилися.
— Пахне, як у дешевій забігайлівці.
Поліна викинула їжу.
— Це був мій обід.
— Тепер сміття пообідає.
— Доброта нічого не коштує, Поліно. А жорстокість зрештою обходиться дорожче.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні. Кажу як є.
Спостерігаючи за ними, Максим повторив:
— Доброта нічого не коштує…
Потім Поліна звеліла Ірині чекати на гостей біля воріт.
— До їхнього приїзду нікуди не йди.
— Там сильний дощ. Можна взяти парасольку?
— Парасольки для гостей.
Леонід простягнув Ірині свою.
— Бери. Нехай каже що хоче.
— Вам же перепаде.
— У моєму віці неприємності — єдина розвага.
— Дві години під дощем…
— Навіщо ти залишаєшся тут, Ірино? — запитав Леонід.
— Добре платять. Мамі потрібні ці гроші.
— А Максимові розкажеш?
— Він її кохає. Не мені втручатися. Може, після весілля вона стане щасливішою. Щасливі люди добріші.
— Ти надто хороша для цього дому, люба.
Максим досі дивився запис.
— Після всього цього вона її захищає.
Увечері Ірина розгорнула зошит і записала: «Сьогодні Леонід поділився зі мною парасолькою».
— Що ж вона пише щовечора? — промовив Максим.
Удома Ірину зустріла мати.
— Ну, як там у палаці?
— Без змін, мамо. Гарно й холодно.
— Знову ця наречена?
— Сьогодні вона викинула мій обід.
— Що зробила?
— Нічого страшного. Я не дуже хотіла їсти.
— Хотіла. Тільки зізнатися не хочеш. Звільняйся, доню. Якось упораємося.
— Ще два роки вечірнього навчання, мамо, і я зможу працювати вчителькою.



















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.