Віра прокинулася о п’ятій ранку, як прокидалася вже багато років поспіль. Будильник давно стояв без діла: тіло саме пам’ятало цю годину, ніби всередині нього був захований тихий, упертий механізм.
За вікном іще трималася нічна темрява. Лише ліхтар біля сусідського паркану розпливався тьмяною жовтою плямою на мокрому асфальті. Андрій спав поруч, повернувшись до стіни, і дихав рівно, важко, ніби відгородився від неї навіть уві сні. Колись він засинав на спині, широко розкинувши руки, а Віра вмощувалася в нього на плечі й думала, що так буде завжди.
Тепер це здавалося не спогадом, а чужою старою фотографією. Вона вже не могла точно пригадати, в який момент перестала притискатися до нього вночі. Просто одного разу між ними з’явилася відстань, спершу крихітна, потім звична.
Віра обережно вибралася з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. Кавоварка тихо зашипіла, і дім наповнився знайомим гіркуватим ароматом. Вона дістала з шафи дві чашки: білу — собі, синю — Андрієві. Тридцять років один і той самий порядок. Тридцять років однакових рухів, у яких уже не було ні радості, ні очікування, тільки звичка.
Вона нарізала хліб, поставила на стіл масло, дістала з холодильника банку інжирового варення, яке сама варила щоосені. За кухонним вікном темнів сад: два старі фруктові дерева, грядка для помідорів, яку Віра щовесни наводила до ладу, і дерев’яна лавка, колись зібрана Андрієм власноруч. Лавка давно розсохлася, одна ніжка перекосилася, але Віра не просила чоловіка її полагодити. Знала, що він лише роздратовано відмахнеться.
Їхній дім стояв у тихому передмісті, неподалік від великого міста. Одноповерховий, із теплою черепичною покрівлею й невеликою ділянкою. Коли вони купили його, Андрій запевняв Віру, що за кілька років вони неодмінно добудують другий поверх, зроблять відкриту терасу, поставлять крісла й зустрічатимуть вечори з краєвидом на пагорби.
Другий поверх так і залишився в розмовах. Зате у ванній з’явилися тріщини, на кухні почав підтікати кран, а вхідний замок давно заїдав так, що Віра навчилася відчиняти його особливим рухом.
Андрій вийшов на кухню о пів на сьому. Не привітався, просто сів за стіл, узяв синю чашку й уткнувся в телефон. Віра поставила перед ним тарілку.
— Сьогодні пізно будеш? — спитала вона радше за звичкою, ніж із справжнього бажання дізнатися.
— Не знаю, — буркнув він, не підводячи очей. — Постачальник має приїхати. Треба розібратися з партією. Може, затримаюся.
Віра кивнула й сіла навпроти. Вона дивилася, як він п’є каву, і намагалася згадати, коли вони востаннє говорили по-справжньому. Не про зламаний кран, не про рахунки, не про машину, не про роботу, а просто одне з одним. Як раніше, коли могли сидіти на тій самій лавці до темряви, і Андрій будував плани, а Віра слухала й вірила кожному його слову.
Колись його справа, магазин будівельних матеріалів на околиці міста, була їхньою спільною гордістю. Вони починали з маленького складу, старої вантажівки й безкінечної втоми. Віра вела рахунки, відповідала на дзвінки, приймала замовлення, іноді навіть допомагала розвантажувати товар, якщо людей бракувало.
Потім справи пішли краще. Андрій найняв працівників, розширив склад, завів нові зв’язки. У якийсь момент він сказав Вірі, що їй час зайнятися домом і сином, а бізнес він потягне сам. Вона не хотіла йти, але погодилася. Не тому, що їй стало нецікаво, а тому, що довіряла. Завжди довіряла.
Останніми роками Андрій дедалі частіше говорив про труднощі. Постачальники підіймали ціни, покупці йшли до конкурентів, витрати зростали, прибутку наче й не лишалося. За вечерею він сидів похмурий, мляво колупав їжу виделкою й повторював, що вони стоять на краю.
Віра кілька разів пропонувала повернутися до документів і знову допомагати з розрахунками. Андрій тільки всміхався:
— Там тепер усе інакше. Програми, таблиці, звіти. Ти не розберешся.
Вона відступала. І щоразу після таких слів почувалася старою, зайвою, непотрібною, як та розсохла лавка в саду.
Їхній син Кирило жив окремо, винаймав квартиру в місті й працював менеджером у торговельній фірмі. Чим саме він займався, Віра до кінця так і не зрозуміла. Кирило телефонував раз на тиждень, приїздив на недільний обід, щоправда, не щоразу, але досить часто, щоб мати переконувала себе: він не забув.
Він був схожий на батька — замкнений, стриманий, небагатослівний. На незручні запитання відповідав коротко або переводив розмову. Віра пояснювала це характером. Чоловіки не завжди вміють говорити про почуття, казала вона своїй подрузі Лідії. Головне, що він хороший. Я знаю.
Лідія залишалася єдиною людиною, з якою Віра могла говорити майже про все. Вони познайомилися багато років тому в черзі до дитячого лікаря: обидві тоді тримали на руках маленьких синів. Відтоді їхня дружба пережила хвороби, переїзди, сімейні сварки, чужі весілля й похорони. Вони зідзвонювалися вечорами, щосуботи пили каву в маленькому кафе в центрі й обговорювали все, що накопичувалося за тиждень.
Саме Лідія першою помітила, що з Андрієм відбувається щось дивне.
— Віро, ти справді нічого не бачиш?
