— сказала вона якось, повільно розмішуючи цукор у чашці. — Він щовихідних кудись їздить. І телефон із рук не випускає. Навіть у ванну, мабуть, із ним ходить.
— Не вигадуй, — втомлено відповіла Віра. — У нього проблеми зі справою. Він нервує.
— Чоловіки в такому віці часто починають нервувати не лише через роботу.
Віра зробила вигляд, що не зрозуміла натяку, і заговорила про пиріг, який нещодавно спекла. Але слова Лідії залишилися всередині скалкою. Маленькою, майже непомітною, але болючою.
Після цього Віра почала помічати те, повз що раніше проходила байдуже. Андрій справді перестав розлучатися з телефоном. Раніше він міг кинути його на тумбочку біля входу й забути до ранку. Тепер носив у кишені, клав екраном донизу, виходив на ґанок, коли приходили повідомлення.
Одного разу вночі Віра прокинулася й побачила, що його половина ліжка порожня. Вона знайшла Андрія на кухні. Він сидів без світла, його обличчя підсвічувало холодне сяйво екрана, пальці швидко бігали по клавіатурі.
Коли Віра зайшла, він здригнувся й одразу сховав телефон.
— Не спиться, — сказав він. — Рахую, чи вистачить грошей оплатити нову партію товару.
Він підвівся й пішов до спальні. А Віра залишилася стояти босоніж на холодній підлозі. У грудях у неї стиснулося щось важке. Це було не зовсім підозра і навіть не страх. Радше втома. Втома від потреби вдавати, ніби все нормально, коли довкола надто багато що доводило протилежне.
Але вона мовчала. Вона мовчала, коли Андрій забував річниці. Мовчала, коли повертався за північ із запахом чужих парфумів, який вона пояснювала зустрічами з клієнтами. Мовчала, коли він перестав питати, як минув її день. Мовчання стало її бронею, способом утримати те, що колись називалося сім’єю. Або те, що вона вважала сім’єю.
Той жовтневий вечір починався цілком звично. Віра приготувала тушковану курку з рисом — Андрій любив цю страву. Накрила на стіл, поклала серветки, дістала дві тарілки.
О сьомій годині зателефонував чоловік.
— Я не приїду на вечерю, — швидко сказав він. — Їду до постачальника. Повернуся пізно. Може, навіть залишуся там до ранку, якщо затягнеться. Не чекай.
На задньому тлі чувся шум, ніби він стояв біля дороги або на парковці.
— Добре, — сказала Віра. — Будь обережний.
— Ага.
Він відключився…
