Віра прибрала другу тарілку й повечеряла сама. Потім подивилася новини, полила квіти на підвіконні, перевірила двері. О пів на одинадцяту лягла, але сон не йшов. Вітер ворушив гілки за вікном, одна з них дряпала шибку, і цей звук нагадував наполегливий стукіт.
Телефон задзвонив глибокої ночі. Віра схопила його, ще не розуміючи, де вона. На екрані було ім’я сина.
— Мамо, — голос Кирила звучав глухо й якось здавлено. — Мамо, сталася аварія. Тато… тато загинув.
Віра сіла в ліжку. Кімната ніби хитнулася.
— Що ти кажеш? Яка аварія? Де?
— На мосту. Машина злетіла з дороги й загорілася. Мені подзвонили, бо я був записаний у документах як контактна особа. Мамо… тіло сильно обгоріло. Вони кажуть, що встановлюватимуть особу за медичними даними.
Віра не закричала. Не заплакала. Вона просто сиділа, притискаючи телефон до вуха, а другою рукою м’яла ковдру. Світ став глухим і ватяним, ніби її накрили щільним скляним ковпаком.
— Мамо, ти мене чуєш? Я зараз приїду. Нікуди не виходь. Я вже їду.
Кирило приїхав за годину. Віра сиділа на кухні в халаті перед давно охололою чашкою чаю, яку заварила машинально. Син увійшов, обійняв її, і лише тоді сльози потекли по її обличчю. Тихо, без ридань, ніби тіло саме вирішило плакати замість неї.
— Я все оформлю, мамо, — сказав Кирило. — Тобі не треба туди їхати. Не треба це бачити.
— Я хочу побачити його, — прошепотіла Віра.
— Не можна. Лікарі сказали, тіло сильно пошкоджене. Це не те, що тобі треба запам’ятовувати. Давай збережемо його таким, яким він був.
І Віра послухалася. Послух давно став частиною її життя — такою ж звичною, як ранкова кава, дві чашки на столі й мовчання замість розмови.
Похорон призначили через три дні. Труна була закритою, темне дерево, металеві ручки, білі хризантеми поверх кришки. Їх вибрав Кирило. Віра стояла біля могили в чорній сукні, яку вдягала багато років тому на похорон матері. Сукня тиснула в плечах, і ця дрібна фізична незручність чомусь не давала їй остаточно провалитися в заціпеніння.
Людей прийшло мало. Лідія. Сусідка з чоловіком. Далека родичка Андрія, з якою вони бачилися раз на кілька років. Кілька знайомих. Але жодного працівника магазину, жодного партнера чи клієнта, про яких Андрій говорив майже щодня.
Після церемонії, коли вдома сусідки розкладали на столі принесену їжу, Віра спитала сина:
— Чому нікого не було з роботи?
Кирило стояв біля вікна й дивився в сад.
— Тато останнім часом із багатьма посварився. Через гроші, борги, постачання. Ти ж знаєш, яким він був, якщо щось ішло не по його. Люди образилися.
Віра кивнула. Пояснення звучало правдоподібно. Андрій і справді був різкий, запальний, не вмів першим миритися. Вона прийняла ці слова, як приймала все інше. Без зайвих запитань.
Дні після похорону злилися в мутну сіру смугу. Віра, як і раніше, прокидалася о п’ятій ранку, йшла на кухню, діставала дві чашки й одразу ж ставила синю назад. Цей рух щоразу бив сильніше за будь-які слова.
Вона готувала їжу, але майже не їла. Поливала квіти, сиділа на старій лавці в саду, дивилася на дерева. Сусідки заходили з супом і пирогами, говорили правильні слова, які Віра чула, але не могла втримати в пам’яті.
Лідія приходила майже щодня. Іноді мовчала поруч, іноді розповідала щось незначне: про погоду, про онуку, про господаря кафе, який зіпсував усю каву. Віра була вдячна їй саме за це — за тишу й дрібниці, що наповнювали дім, нічого не вимагаючи навзаєм.
Кирило приїздив кілька разів на тиждень. Привозив документи, пояснював щось про страховку, рахунки, борги, виплати. Віра погано розуміла цифри й терміни. Слова пропливали повз, як листя по воді. Вона підписувала там, де син показував.
— Татова страховка велика, — казав Кирило, складаючи папери в теку. — Але частина піде на борги. Я все владнаю, мамо. Ти тільки не хвилюйся.
— Страховка?
