— Віра підвела на нього очі. — Я не знала.
— Він оформив її нещодавно. Мабуть, замислився про майбутнє. Чоловіки в його віці часто починають думати про такі речі.
Віра подивилася на сина. Він тримався впевнено, спокійно, майже діловито. На мить їй здалося — надто спокійно. Але вона відразу ж прогнала цю думку. Усі переживають горе по-різному. Може, він просто сильний. Може, все тримає в собі, як батько.
Минуло два місяці. Настали прохолодні короткі дні, і Віра вперше відчула, що туман у голові трохи розсіюється. Біль не зник, просто став звичним, як кульгавість чи шум за вікном. Він уже не навалювався на неї всією вагою, а жив десь поруч.
Якось уранці Віра відкрила шухляду комода, де Андрій зберігав папери. Там лежали квитанції, копії договорів, банківські повідомлення, старі візитки. Вона перебирала їх, не зовсім розуміючи, що шукає. Можливо, їй просто хотілося навести лад. Зробити хоч щось корисне.
Серед паперів знайшлися повідомлення про рахунки, про які Віра нічого не знала. Суми в них ніяк не збігалися з розповідями Андрія про борги й збитки.
Вона зателефонувала Кирилові.
— Синочку, я знайшла якісь банківські документи батька. Тут рахунки, про які я не знала. Може, з’їжджу в банк, розберуся? Закрию зайві, щоб не накопичувалися комісії.
— Мамо, не треба. Я сам.
— Кириле, я два місяці нічого не роблю. Мені треба зайнятися хоч чимось. Завтра поїду в банк.
На тому кінці зависла коротка пауза.
— Добре. Тільки нічого не підписуй, якщо буде незрозуміло. Одразу телефонуй мені.
Віра поклала слухавку й подивилася на стос паперів. Уперше за довгий час усередині ворухнулося щось схоже на рішучість. Маленьке, крихке, але справжнє. Вона наведе лад. Закриє рахунки. Розбереться. А потім, може, навчиться жити далі.
Наступного ранку небо було низьким і сірим, повітря пахло дощем, який усе ніяк не починався. Віра вдягла пальто, пов’язала шарф і вийшла раніше, ніж звичайно. Їй хотілося потрапити до банку на відкриття, поки там не зібралася черга.
У сумці лежали документи Андрія, її посвідчення й копія свідоцтва про смерть. Автобус до центру йшов близько пів години. Віра сиділа біля вікна й дивилася на будинки, вітрини, зупинки, людей. Усе здавалося трохи несправжнім, ніби вона дивилася фільм, у якому самій їй не було місця. Після двох місяців майже повної ізоляції місто було надто гучним, швидким, чужим.
Банк містився в старій будівлі на розі жвавої вулиці. Бежевий фасад, важкі скляні двері, прохолодна зала, запах паперу й чужих пальт. Віра взяла талон електронної черги й сіла на пластиковий стілець біля стіни.
Перед нею було кілька людей. Літній чоловік вивчав квитанцію, молода жінка з дитиною гортала телефон, двоє чоловіків у строгих пальтах тихо перемовлялися. Віра поклала сумку на коліна й стала чекати. Пальці самі смикали ремінець — ця звичка з’явилася після похорону. Руки весь час шукали, за що б ухопитися.
Вона репетирувала в голові просту фразу:
