«Мій чоловік помер. Мені потрібно закрити його рахунки». Повторювала її, щоб потім не здригнувся голос.
Хвилин за двадцять Віра підвела очі від табло й машинально оглянула залу. Погляд ковзнув по стійці з буклетами, по касових віконцях, по людях біля банкоматів — і раптом завмер.
Біля третього віконця стояв чоловік. Спиною до неї, трохи нахилившись до касира. Середнього зросту, широкоплечий, трохи сутулий. Такої сутулості Андрій набув за роки роботи за столом. Темне волосся із сивиною на скронях. І рух — короткий, різкий, знайомий до болю: він поправив комір куртки правою рукою.
Віра бачила цей жест тисячі разів. За сніданком. Перед дзеркалом у передпокої. На порозі, коли він ішов із дому.
Серце вдарило так сильно, що шум відгукнувся у вухах.
Ні. Цього не може бути.
Вона сходить з розуму. Так буває з людьми після втрати. Вони бачать померлих у випадкових перехожих. Лідія розповідала, як їй місяць ввижалася покійна родичка в магазині. Це горе. Це мине.
Чоловік узяв у касира папери, склав їх і прибрав до внутрішньої кишені куртки. Потім випростався, трохи повернув голову, і Віра побачила профіль.
Ніс із невеликою горбинкою. Важка лінія щелепи. Маленький шрам на підборідді, про який Андрій колись любив розповідати. Тепер на обличчі була коротка борода, якої раніше не було, а на переніссі — темні окуляри. Андрій ніколи не носив окулярів і хвалився, що бачить краще за багатьох.
Одяг теж був незвичний: темна куртка, чорні штани, акуратні міські черевики. Нічого спільного з його старими сорочками й потертіми джинсами.
Але це був він.
Віра знала це так само твердо, як знала власне ім’я. Тридцять років вона прокидалася поруч із цією людиною. Тридцять років дивилася, як він їсть, ходить, злиться, сміється, переносить вагу з ноги на ногу, трохи піднімаючи ліве плече. Борода й окуляри могли обдурити чужих, але не її.
Чоловік розвернувся й пішов до виходу. Упевнено, швидко, не озираючись. Він пройшов за кілька кроків від Віри, так близько, що вона відчула запах одеколону. Не того, що стояв у нього у ванній. Іншого. Незнайомого.
Він не подивився на неї. Навіть випадково не ковзнув поглядом. Може, не очікував побачити її тут. Може, був певен, що Віра, як завжди, сидить удома й поливає квіти.
Скляні двері зачинилися за ним. Віра залишилася на пластиковому стільці, притискаючи сумку до грудей. Ноги ніби зникли. У животі стало холодно, коліна тремтіли. На секунду їй здалося, що вона впаде просто на підлогу, хтось викличе допомогу, а потім доведеться пояснювати, чому їй стало зле.
«Я щойно бачила свого мертвого чоловіка» звучало як початок поганого фільму.
Але Віра не впала. Вона вчепилася в край стільця, змусила себе підвестися й пішла до виходу. Спершу повільно, потім швидше. Табло саме показало її номер, але вона вже не дивилася.
На вулиці Віра зупинилася на сходах і озирнулася. Андрій ішов тротуаром у бік парковки, метрів за п’ятдесят попереду. Вона рушила за ним, намагаючись триматися на відстані. Сіре пальто зливалося з похмурим днем, і Віра майже відчувала себе невидимою.
Парковка була за рогом. Відкритий майданчик із бетонними колонами, вицвілою розміткою й рядами машин. Андрій підійшов до сріблястого позашляховика біля дальньої стіни. Віра ніколи не бачила цієї машини. Їхній старий сімейний седан із того жовтневого вечора стояв у гаражі.
За кермом позашляховика сиділа жінка. Молода, років тридцяти, може, трохи старша. Темне волосся зібране в хвіст, обличчя доглянуте, макіяж акуратний. Коли Андрій підійшов, вона всміхнулася йому легко й звично. Не як знайомому. Як своїй людині.
Віра сховалася за широкою бетонною колоною й притиснулася до неї спиною. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути по всій парковці.
Вона обережно виглянула…
