Андрій відчинив передні дверцята, сів у машину й нахилився до жінки. Поцілував її коротко, буденно, по-домашньому. Так цілують не коханку на прощання, а дружину, до якої повернулися з магазину.
Потім він обернувся назад, і Віра побачила те, від чого її долоня сама метнулася до рота.
На задньому сидінні стояли два дитячі крісла. В одному сидів кучерявий темноволосий хлопчик років п’яти. У другому — дівчинка менша, років трьох, із бантом у волоссі. Андрій простягнув руку назад, скуйовдив хлопчикові волосся й сказав щось тихо.
Хлопчик відповів голосно, дзвінко:
— Тату, а ти купив мені машинку?
Тату.
Віра заплющила очі. Бетон під пальцями був холодний і шорсткий. Вона дихала повільно, через рот, як колись учила лікарка після нападу паніки: вдих, видих, знову вдих. Тільки б не впасти. Тільки б не закричати.
Позашляховик завівся, фари блимнули. Жінка плавно вивела машину з парковки. Хлопчик прилип до скла, дівчинка жувала печиво, Андрій дивився в телефон.
Віра стежила за машиною й повторювала про себе номер. Літери й цифри. Знову і знову, поки позашляховик не зник за поворотом. Потім дістала з сумки ручку й записала номер на звороті старої квитанції.
Хлопчикові було близько п’яти. Дівчинці — близько трьох.
Отже, коли Андрій скаржився на борги, затримувався «у постачальників», шепотівся вночі на кухні й носив телефон навіть у ванну, він не просто зраджував. Він жив іншим життям. У нього була друга сім’я. Діти, про яких Віра не знала. Дім, куди він повертався не як гість, а як батько.
Її ноги самі привели її до автобусної зупинки. Вона не пам’ятала, як ішла. У голові дзвеніло, думки перескакували одна через одну й не затримувалися. В автобусі Віра сіла біля вікна, притулилася чолом до холодного скла й заплющила очі.
Повз пропливали вулиці, світлофори, вивіски. Жінка на сусідньому сидінні голосно говорила телефоном про якогось чоловіка, який знову забув забрати дитину зі школи. Звичайне життя. Нормальне. Те, в якому чоловіки не інсценують власну смерть.
Удома Віра замкнула двері, пройшла на кухню й сіла за стіл. Перед нею лежала квитанція з номером машини. Руки тремтіли, але голова була лякаюче ясною. Так буває після сильного удару: організм ніби відсікає все зайве, і світ стає різким, виразним, безжальним.
Вона не стала телефонувати Кирилові.
Це рішення прийшло миттєво.
Якщо Андрій живий, якщо він підлаштував власну смерть, хто допомагав йому? Хто оформлював папери? Хто організував похорон із закритою труною? Хто переконував її не дивитися на тіло?
Віра дістала старий ноутбук. Він працював повільно, але справно. Спершу вона знайшла копію свідоцтва про смерть у теці, яку залишив Кирило. У документі було ім’я лікаря, який підписав висновок: доктор Павло Бєлов. Клініка — приватна, у невеликому місті неподалік.
Віра знайшла номер і зателефонувала.
— Добрий день. Мені потрібно уточнити інформацію щодо медичного висновку. Його підписував доктор Бєлов у жовтні.
Дівчина на тому кінці помовчала, потім відповіла:
— Доктор Бєлов у нас більше не працює.
— Коли він звільнився?
Почувся стукіт клавіш.
— Двадцять восьмого жовтня.
За тиждень після «аварії».
— А куди він перейшов?
— На жаль, у мене немає такої інформації. Можу з’єднати вас із керівником клініки.
— Не треба. Дякую.
Віра записала в блокнот: «Бєлов звільнився за тиждень».
Далі вона почала шукати відомості про аварію. Переглянула відкриті зведення дорожніх пригод за той день. Дрібні зіткнення, наїзд на пішохода, аварія на заміській дорозі. Але не було нічого про машину, що злетіла з мосту. Жодної пожежі. Жодного загиблого.
Віра перечитала записи тричі. Може, дані неповні. Може, щось не потрапило у відкритий доступ. Але аварія з пожежею й загиблим — не дрібниця. Таке не зникає безслідно.
Вона згадала «звіт», який показував Кирило. Звичайний аркуш із текстом: ім’я Андрія, дата, місце, короткий опис. Ні фотографій, ні номера справи, ні прізвища відповідального працівника, ні свідчень очевидців. Просто папір. Надто зручний папір.
Наступною була страховка. Поліс знайшовся в тій самій теці. Оформлений незадовго до смерті, сума велика. Отримувач виплати — Кирило. Не Віра. Син.
Андрій змінив отримувача страховки з дружини на сина, і вона про це не знала.
Потім банківські виписки. Віра мала доступ до спільного сімейного рахунку, з якого оплачувалися продукти й комунальні послуги. Вона запросила розширену виписку. За останні місяці з нього йшли великі суми, які Андрій називав платежами постачальникам. Але отримувач був один і той самий — незнайомий рахунок на ім’я людини, про яку Віра ніколи не чула.
Справа, яку Андрій оголошував майже збанкрутілою, і далі приносила гроші. Просто гроші йшли в інше місце.
Віра закрила ноутбук і відкинулася на спинку стільця. За вікном стемніло. Вона просиділа на кухні кілька годин і не помітила, як минув день. На полиці поруч стояли дві чашки — біла й синя. Як завжди.
Залишався найтяжчий крок…
