Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Більше той не чіплявся. Максим знову подивився за скло.

Узимку в лісі все було інакше. Улітку земля м’яка: можна як слід підійти до стовбура, вибрати кут. Тепер сніг приховував, що діється біля коріння, і помилку легше було проґавити. На морозі смола застигала, деревина відгукувалася іншим дзвоном. Максим уловлював це через руків’я бензопили, долонями — наче дерево говорило з ним без слів. Степан Павлович одного разу так і зауважив: «Бондар дерево чує». Сказав без жодної лірики, як називають звичайне робоче вміння.

Цього дня справа ладилася. Холод сердив ланцюг, змушував частіше стежити за натягом, зате сосни одна за одною лягали чисто, у намічений бік. Максим не розмовляв і не робив зайвих рухів. Юрко обрубував сучки, Андрій Мельник складав хлисти. Бригаді, що давно спрацювалася, слова майже не були потрібні.

До обідньої перерви Максим уже зігрівся. На краю лісосіки розпалили невелике багаття; Степан Павлович дістав термос. За чаєм здебільшого мовчали. Юрко розповідав, що дружина хоче іншу машину, та Максим слухав неуважно.

Потім темп знизився: утома була ні до чого, попереду стояли більші дерева, складнішою ставала ділянка. Особливо затримала Максима похилена сосна. Помилися з підпилом — упаде не туди. Він двічі обійшов стовбур, обмацав кору, визначив вітер і лише тоді пустив пилку.

Сосна лягла туди, куди було намічено.

— Класно вийшло, — озвався Юрко.

Максим нічого не відповів.

О 16:00 уже почало сутеніти. Бригада швидко зібралася, завантажилася в машину. На зворотній дорозі Максим дивився у вікно, а поряд дрімав Степан Павлович. Цю його звичку знали всі.

Уже в селищі Максим за звичкою згадав про магазин — і затримався на цій думці. Пляшка, як щовечора. Тільки брати її не хотілося. Жодного рішення він не приймав і пояснення не знайшов: чи то тому, що вдома тепер люди, чи то без причини.

До магазину він усе ж завернув. Постоявши біля полиці, вибрав чай і пакунок карамелі в яскравих, дитячих обгортках. Подумав, додав згущене молоко. Ларка з-за прилавка глянула здивовано, але змовчала.

Світло у власному вікні він помітив здалеку. Дивне відчуття — не неприємне, саме незвичне. Максим не пам’ятав, коли востаннє повертався додому й бачив світло у вікні. Жовте, тепле: отже, ввімкнули не верхню лампочку, а торшер біля дивана. Ця світла пляма на темному фасаді чомусь змусила його сповільнити крок.

Кілька секунд Максим стояв, дивлячись на світлу пляму серед темного фасаду. Потім, не замислюючись, підійшов зазирнути всередину.

Найперше впав у вічі порядок. Без показної вилизаної чистоти: речі наче знайшли свої місця, хоча цих місць він раніше не знав. На витертому столі не було колишнього безладу; книжки, до яких у нього не доходили руки, рівненько вишикувалися.

Підлога.

Максим придивився: дошки посвітлішали. Її вимили.

На дивані читала ранкова незнайомка. Він упізнав її відразу, хоч раніше бачив лише в сутінках. Книжку вона взяла з його полиці. Під боком, укрита чимось м’яким, лежала дитина, а обличчя жінки було спокійним — зовсім не таким, яким він запам’ятав його біля колонки.

Так він простояв близько пів хвилини, аж поки не помітив, що підглядає, наче чужий у чужому вікні. Тоді рушив до дверей.

Щойно він опинився в сінях, жінка схопилася. З кімнати долинули швидкі кроки — мабуть, вона поспішала зустріти його на порозі. Максим роззувся, зняв куртку, тоді зайшов. Ірина стояла посеред кімнати. Щойно, за вікном, її обличчя здавалося спокійним; тепер воно напружилося, наче вона не знала, яким виявиться господар дому і як поставиться до того, що побачить.

— Добрий вечір. Вибачте, я тут трохи прибрала. Ви не сердитеся?

Він оглянув стіл, книжкову полицю, чисті дошки.

— Не серджуся.

Вона зрозуміла й ледь помітно всміхнулася.

— Даша заснула. Сьогодні втомилася.

— Їла?

Жінка кліпнула очима.

— Що?

— Дівчинка поїла?

— Так, знайшла крупу, зварила їй кашу на плиті. Сподіваюся, можна було.

— Ще що?

— Приготувала суп із ваших продуктів. Картопля, цибуля, морква. У морозилці було м’ясо.

— Давно лежало.

— Я перевірила, на запах добре. Хочете, подам?

Пояснювала вона поспіхом, наче боялася звинувачень. Максим зняв і повісив светр, помив біля рукомийника руки й повернувся.

— Подавай.

Вона впоралася швидко: поставила тарілку, поклала ложку, акуратно нарізала хліб. Навіть скибки вийшли рівні, наче ніхто не поспішав. Сівши, Максим запитав:

— Як тебе звати?

— Ірина.

— Іра? А я Максим. — Він показав на сплячу дитину. — А дочку?