Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Він зачерпнув суп. Гарячий — мабуть, вона не давала йому охолонути. Спробував: добре. Без вигадок, без ресторанних витребеньок, приготовано як слід.

За їжею Максим мовчав. Ірина не стояла над ним: прибрала зі столу зайве, відійшла до плити й дала йому спокій. Це припало йому до душі — він не любив, коли за спиною чекають оцінки кожного шматка. Коли тарілка спорожніла, Максим звів на Ірину очі.

— Смачно.

Тепер її усмішка затрималася довше.

— Дякую.

— Вип’єш чаю?

Її здивування було помітне.

— Якщо вам не важко.

— Тоді став чайник.

Коли чай був готовий, сіли одне навпроти одного, кожен зі своєю чашкою. Максим виклав між ними карамельки.

— Ви по цукерки ходили? — Ірина глянула на пакетик.

— Дівчинці взяв. На завтра.

Вона відповіла не відразу:

— Дякую вам. Але ж ви нам нічого не винні.

— Борги тут ні до чого. Ніхто нікому не винен.

Її уважний погляд наче щось перевіряв. Потім вона кивнула.

Селище за вікном затихало. Здалеку один раз долинув собачий гавкіт. Максим допив, підвівся й прибрав чашку.

— Влаштовуйтеся праворуч, у кімнаті. Там ліжко, чисту білизну дістанеш зі скрині. Вам із дитиною буде зручно. Я сплю на дивані, — показав він. — Уночі піч не чіпай, тепла до ранку вистачить.

Ірина теж підвелася.

— Максиме… Я й слів не знаходжу, як вам дякувати. Не звикла, щоб чужі люди так…

Уперше вона назвала його на ім’я. Він помітив, що ніякового сорому в цьому звертанні не було.

— Дівчинка ж замерзла б.

Вона мовчала.

— На добраніч, — сказав він і попрямував до дивана.

Ірина трохи постояла, потім тихенько заходилася влаштовувати нічліг у правій кімнаті. Він чув, як вона обережно забирала Дашу, не розбудивши, як скрипнула ліжкова пружина. Після все стихло.

Лежачи під ковдрою, Максим дивився в стелю. Тепло, запах супу й ще якийсь запах, для якого він не мав точного слова. Жилий.

Живий.

Чи давно дім пахнув так — він не пам’ятав. Заплющив очі й заснув, без звичної тупої важкості в голові. Тієї ночі був тільки сон.

Розбудив його раніше, ніж звичайно, незнайомий м’який звук. Максим слухав із заплющеними очима, аж поки не розібрав: дитина розмовляє сама з собою. Жодного плачу. Так малі після сну дивляться на незнайому стелю, ще не розуміючи, що вона незнайома. У голосі змішувалися запитання й здивування.

Він розплющив очі — у домі вже світло. Підвівся, потягнувся й пішов на кухню. Ірина помішувала щось у маленькій каструлі. Одяг на ній був учорашній, іншого, видно, не було.

— Доброго ранку, — сказала вона, обернувшись. — Даші кашу приготувала. Вам крупа не була потрібна?

— Ні. — Максим підійшов умитися. — Сьогодні відпочиваю, неділя.

— А… — Вона помовчала. — Тоді нам час. Фельдшерський пункт сьогодні відчинять. Я…

— А звідти куди підеш?

З того, як вона замовкла, було видно: це запитання вона собі вже ставила. Здивування не було — відповісти виявилося нічого.

— Не знаю. Правда.

Максим витер руки й сів за стіл.

— Даша не хворіє?

— Ні, вона в мене міцна. Завжди така, — у її голосі несподівано з’явилося тепло. — Часом мені здається, це вона мене тримає, а не я її.

Він глянув на двері кімнати.

— Покажи її.

Ірина трохи здивувалася, але пішла; Максим підвівся слідом. Дівчинка лежала посередині ліжка між подушками, покладеними з обох боків, щоб не скотилася. Кругленьке маленьке личко, темні безстрашні очі. На вигляд близько року, може, трохи старша чи молодша.

Вони дивилися одне на одного. Потім Даша всміхнулася — без причини, як уміють діти, що ще не навчилися вкладати в усмішку намір. Максим у відповідь не всміхнувся. Постояв і вийшов.

На кухню Ірина повернулася за ним. Він сів.

— Залишайтеся поки тут.

— Що? — Вона повернулася до нього.

— Поживете, поки не розберетеся. Все одно кімната пустує. — Він ненадовго замовк. — Але в селищних язики довгі. Спитають — кажи, далека родичка, двоюрідна. Так пліток менше буде.

Ірина довго дивилася на нього.

— Ми вам не заважатимемо?

— Ні.

Вона ковтнула.

— Дякую. Можна я тоді готуватиму, по господарству допомагатиму?