Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Більше вони нічого не обговорювали. Максим налив чаю, взяв учорашню газету, а Ірина повернулася до плити. Із-за стіни знову долинала Дашина розмова зі стелею. Він читав, сьорбав чай і помічав, що в домі наче додалося тепла. Хоч від вечора до печі не підходив.

Недільний день минав спокійно, Максиму не було куди поспішати. Зазвичай увесь його вихідний вміщувався в кілька дій: підвестися, поїсти, посидіти й знову лягти. Пляшка ділила цей убогий розпорядок на відрізки, хоч якось відокремлюючи вечір від ранку. Тепер її не було. Зате по дому хтось ходив, щось робив, і неділя виявилася цілком стерпною.

З крісла Максим краєчком ока стежив за Іриною. Жодної метушні, жодних розмов про те, скільки ще треба зробити. Вона витерла кухонне вікно — він уже не пам’ятав, коли сам брався за нього, — перебрала крупи, що стояли на полиці, розклала речі на комоді. Не питала про кожну дрібницю й не вдавала зайнятості.

Посеред кімнати Ірина розстелила ковдру й поклала на неї Дашу. Та поповзла освоювати все, до чого могла дотягнутися, дісталася до столу й почала гризти ніжку. Мати віднесла її подалі. Даша захникала, але ненадовго: брязкальце, витягнуте із сумки, швидко її відволікло.

Максим читав, зрідка поглядаючи поверх газети. Якось Даша дісталася до його ніг і завмерла, задерши голову. Довелося відкласти читання.

— Ну що?

Вона помацала капець, ухопилася за штанину. Максим так і сидів, не відсуваючись. Невдовзі дівчинці набридло це заняття, і вона поповзла назад. Ірина стежила за ними від плити; щойно він підводив очі, вона відверталася.

На вечерю була картопля з м’ясом із морозилки. Ірина розклала їжу по тарілках і поставила вчорашній хліб, ніяк його не прокоментувавши. Свіжого Максим раніше не тримав: для кого?

— Сідай зі мною.

Ірина вмостилася навпроти. Даша нарешті спала. Вкладання затяглося: з кімнати довго долинав ледь чутний спів. Крізь двері Максим випадково розібрав кілька слів, та дослухатися не став — слухав тільки голос.

Деякий час за столом мовчали.

— Мені ж треба влаштовуватися, — заговорила Ірина. — Роботу у вас можна знайти? Хоч прибиральницею, хоч різноробочою. Зараз не вибиратиму.

Він і далі жував, обдумуючи відповідь.

— Спробуй у школу. Там нянечка в декрет пішла. Директорка, Світлана Григорівна, суворо питає, зате справедливо.

— Як думаєте, візьмуть? — Ірина поглянула на нього.

— За них не скажу. Підеш — з’ясуєш.

Вона кивнула. Після паузи раптом запитала:

— Максиме, а чому ви дали мені ключі? І дозволили жити… Я ж вам незнайома.

Він подивився на неї й не відразу озвався:

— Ти з дитиною. Треба ще щось пояснювати?

— Ні, — тихо сказала вона, похитавши головою. — Цього досить.

Решта вечері минула без розмов. Максим зібрав тарілки, Ірина їх помила і, побажавши йому доброї ночі, пішла спати. Він відповів кивком.

На дивані він знову лежав обличчям до стелі. У теплі тримався запах їжі, а до нього домішувалося щось незвичне, дитяче, молочне. Завтра треба зайти до матері. Тижнів три, мабуть, не навідував. І з Іриною поговорити про чоботи: її взуття для такого морозу зовсім не годилося. Він заплющив очі. Усе це — завтра.

У понеділок, ще не розплющуючи очей, Максим зі скрипу мостин почув, як Ірина пройшла на кухню. Дзенькнула каструлька, щось зашипіло на плиті. Потім почалася розмова впівголоса. Ірина майже шепотіла, Даша відповідала нерозбірливо, зате впевнено: судячи з тону, обговорювали щось важливе.

Він підвівся й прийшов на запах вівсянки. Ірина обернулася, тримаючи Дашу на руках. Дівчинка дивилася на нього так само серйозно, наче продовжувала вчорашнє вивчення й виносила власне рішення.

— Доброго ранку. Сідайте, майже готово.

Максим сів, поглядаючи на дитину.

— У неї зуби лізуть?

— Як ви здогадалися? — здивувалася Ірина.

— Уночі все кулак гризла.

— Вам було чути? — Вона ненадовго зніяковіла, наче розраховувала, що двері заглушують звуки. — Нижніх уже два, тепер верхні пішли. Але вона молодець, рідко вередує.

— У мами є гвоздична олія. Каже, допомагає.

Ірина подивилася уважніше.

— Ваша мама тут живе?

— Через три будинки. — Він помовчав. — Сьогодні розкажу їй про тебе. Скажу, що ти двоюрідна. Вона зайвого не рознесе.