Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

— Максиме, я б сьогодні сходила до школи. Як ви радили.

— Сходи.

— А Дашу можна залишити вашій мамі на годину-другу? Чи я забагато прошу?

— Дізнаюся в неї.

Сніданок він з’їв швидко, мовчки. Ірина не заважала, і це йому подобалося: вона не намагалася заповнити словами кожну паузу, говорила, тільки коли було про що. Одягнувшись, Максим узяв шапку.

— Збирайся, ходімо.

— Куди?

— Познайомлю з мамою.

Марині Вікторівні було шістдесят два роки. Вона прожила тут усе життя й так добре знала це місце, що іншого їй, здавалося, й не потрібно було. Трималася рівно, дивилася уважно. Уміння мовчати Максим перейняв від неї; крім того, мати помічала й те, про що люди воліли не говорити.

Вона відчинила їм і кілька секунд розглядала сина, Ірину, дитину в неї на руках. Потім відійшла від дверей.

— Заходьте.

— Це двоюрідна, — коротко пояснив Максим. — Поки що поживе в мене.

Мати вислухала його. Даша потягнулася до її в’язаної кофти, і Марина Вікторівна взяла дівчинку з такою впевненістю, наче тільки тим і займалася, що чужими дітьми.

— Скільки маленькій?

— Рік і два місяці, — відповіла Ірина.

— Хороша дівчинка. — Мати повернулася до сина. — А ти йди, працюй. Тут без тебе впораємося.

Він кивнув і подивився на Ірину.

— Увечері побачимося.

Вона теж кивнула. Дякувати вголос не стала, але з її очей усе було зрозуміло.

Зміна минула звично. Максим тримав свій темп, не барився й не гнав. Степан Павлович обходив ділянку, перевіряв роботу, зрідка робив короткі слушні зауваження. За обідом Юрій Лісовський розговорився про сусіда, який купив снігохід. Максим слухав і відповідав, коли треба було.

Дорогою назад думки повернулися до Ірини. Про неї як про жінку він думати собі не дозволяв. Згадував учорашнє: готова взятися за будь-яку роботу, аби тільки влаштуватися. У цьому чулося щось знайоме — не з його власного життя, а з батькових суджень про людей. Цей діловий, а той усе чекає, коли саме прийде. Ділових небагато, зате впізнати їх легко. Ірина була з таких.

Додому він прийшов на початку сьомої. Ірина вже повернулася. Побачивши освітлене вікно, Максим усміхнувся: знову, другий день поспіль. Відчинив двері.

— Як сходила?

Вона обернулася від плити. Обличчя оживилося, щоки трохи порожевіли — від тепла чи ще від чогось.

— Взяли! — Ірина коротко видихнула, наче сама ще сумнівалася в тому, що сталося. — Світлана Григорівна веліла в середу виходити. Буду помічницею вихователя на продовженці. Ставка маленька, але мені добре. А ваша мама… — Вона помовчала. — Яка ж добра. Дашу з ложечки нагодувала, пісень їй співала. Та навіть жодного разу не заплакала.

Максим зняв куртку.

— З дітьми вона вміє. У батьків нас було троє, потім племінники пішли.

Ірина не відразу приховала цікавість.

— У вас є брати, сестри?

— Сестра й брат. По різних містах роз’їхалися.

— Ви один тут лишилися?

— Я лишився.

Питати про причину вона не стала. І це йому теж сподобалося: знала, де зупинитися.

Сім днів минули непомітно. Лише одного разу за вечерею Максим збагнув: уже тиждень у домі інший запах, речі розкладені по місцях, а вранці чекає сніданок. І за всі ці сім днів він жодного разу не зайшов до магазину по пляшку. Не забороняв собі — навіть бажання не виникало.

Вечорами вдома щось відбувалося. Даша їх смішила: одного разу знайшла робочу рукавицю й із найсерйознішим виглядом нап’яла собі на голову. Потім була вечеря, Іринині розповіді про школярів із продовженки. Максим слухав, часом відповідав, потім читав і лягав спати. Для пляшки в такому розпорядку не знаходилося місця.

Якось Ірина підійшла до нього біля книжкової полиці. Він нічого не читав, лише розглядав корінці. Унизу, за звичайними книжками, ховалися дитячі — з яскравими обкладинками й великими літерами. Максим сам колись засунув їх глибше. Купував три роки тому, ще з Оксаною. Вона тоді казала, що поспішати нема чого. Пізніше це перестало мати значення.

— Що там у вас? — запитала Ірина з-за його плеча.

— Книжки, — відповів він, не обертаючись.

— Бачу. Дитячі.

— Купував… Думав, дитина буде.