Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Наступного дня Максим витяг одну зі схованих книжок і залишив на столі. Знайшовши її, Ірина коротко глянула на нього, нічого не запитала. А ввечері читала Даші вголос. Дівчинка слухала, плескаючи в долоні.

До п’ятниці Максим чекав матір із напруженням, якому не міг знайти пояснення. П’ятничні відвідини в неї були заведені давно, але після появи Ірини з Дашею вона ще не заходила. Боятися не було чого. Просто мати бачила наскрізь, а що тепер їй відкриється, він не знав.

Марина Вікторівна з’явилася надвечір. У Максима був вихідний, Іра щось перебирала на кухні, Даша спала. Мати роззулася, привіталася з Ірою й поставила на стіл принесений з дому вузлик. Із дверного прорізу Максим спостерігав, як вона оглядає вимиті вікна, охайні ряди посуду, горщик із вареною картоплею під рушником. Нарешті її погляд зупинився на ньому.

— Треба поговорити.

У сінях мати сказала без жодного хвилювання:

— Не двоюрідна вона тобі.

— Не двоюрідна, — визнав він.

— Так я й вирішила. — Вона витримала паузу. — Де зустрілися?

— Біля колонки. Ішла вночі з дитиною.

Мати тільки кивнула, без зойків і сплесків руками.

— Звідки йшла?

— Із Дальнолісся. Мати її вигнала.

— За що?

— Вітчим захотів зайвого, Іра відмовила. А мати стала на його бік.

Марина Вікторівна помовчала. Обличчя лишилося незмінним, тільки погляд став жорсткішим.

— А документи при ній?

— Паспорт є, на дочку — метрика. Уже влаштувалася до школи, із середи працює.

— До пуття, — промовила мати після паузи.

— До пуття.

— А сам ти як?

Максим розумів: не про самопочуття вона питає.

— Усе нормально.

— Випиваєш?

— Ні.

Вона довго дивилася йому в обличчя, потім кивнула, приймаючи відповідь без удаваної радості.

— Добре.

Уже повернувшись до кухні, мати зупинилася.

— Максе.

— Що?

— Хороша вона. — Помовчавши, мати додала: — Тільки не злякай.

Він нічого не відповів. Марина Вікторівна повернулася до Іри.

Грудень перевалив за середину, мороз тримався рівний, відлиг не було. Заради Даші піч стали топити дужче, і вранці Максим колов більше дров. Іра запевняла, що не треба, що дівчинка звична. Він і далі колов.

Даша потроху звикала до нього. Спершу дивилася без страху, потім почала простягати руки, коли він проходив повз. Одного разу, поки Максим сидів за столом із газетою, вона підповзла, вчепилася за його коліно й підвелася на ноги. Знизу вгору на нього дивилася переможниця.

— Уже стоїш.

Вона гукнула, сіла на підлогу й поповзла далі. Максим помітив Ірин погляд від плити; та відразу відвернулася.

Увечері, коли дівчинка заснула, вони пили чай.

— Можна вас запитати? — раптом промовила Іра.

— Питай.

— Ви були одружені?

Він поставив чашку на стіл.

— Був одружений.

— Вона давно пішла?

— Вісім місяців тому.

Іра замовкла. Він чекав розпитувань — чому пішла, як так вийшло, — але почув лише:

— Зрозуміло.

Тепер він подивився на неї.

— А в тебе як? Дашин батько?

— Його немає з нами. Однокурсник, випускний… Про Дашу він не знає. Я не казала. Не хотілося, щоб лишався з жалості. Або тому, що мусить.

Гіркоти в голосі не було: так говорять про давно пережите, вже відкладене вбік. Максим кивнув, не потребуючи пояснень.

— Шкодуєш?

Вона подумала.

— Що є Даша — точно ні. А все інше тепер неважливе.

Знадвору поскрипувала сосна, мороз стискав шибки. Тут було тихо й тепло; над чашками здіймалася пара.

— Ти ж хотіла стати вчителькою? — несподівано запитав Максим.

— Запам’ятали? — Вона здивувалася. — Так, у початковій школі. Задля цього й пішла до коледжу. Може, колись таки довчуся. Заочно.

— Це можливо.

Іра подивилася на нього.

— Максиме, а ви не пошкодували, що залишили нас? Тільки чесно.

Він обмірковував відповідь секунди три.

— Не пошкодував.

І сказав правду.

Січневі снігопади змусили його два ранки поспіль розчищати шлях до хвіртки. Закінчивши в себе, Максим брався за сусідський сніг. Лариса Степанівна зі своєю спиною лопати б не подужала, а чоловіка давно поховала. Вона виходила в пуховій хустці на ґанок і кричала через паркан:

— Бондарю, та облиш! Сама впораюся!