Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Ірина мчала через парк як навіжена. На роботу вона запізнювалася вже не на якусь там хвилину, а так, що розраховувати на поблажливість не доводилося. Саме цієї ночі сіли батарейки в годиннику: будильник, на який вона поклалася, не видав ані звуку. Тепер залишалося тільки поспішати й сподіватися, що завідувачка не помітить її запізнення.

Дощ був зовсім недоречний. «Чорт, аби тільки ніг не промочити. Ці мої нібито шкіряні туфлі тоді остаточно розваляться». Купити інші було ні за що. Ірина вже не пам’ятала, коли дозволяла собі пристойний одяг, та й про нормальну їжу давно доводилося лише мріяти.

Учора вона довго не могла заснути. Перед сном доїла два останні бублики, запила їх склянкою кефіру — оце й уся вечеря. Після такого шлунок ніяк не давав забутися. Зате талія осина, намагалася втішити себе Ірина. Розрада була слабенька: картопля та капустяний салат добре допомагали зберігати стрункість, але жити на них ставало дедалі важче.

У пансіонаті для літніх людей, де вона працювала санітаркою, іноді вдавалося поїсти. Щоправда, і тамтешню їжу лише з великою натяжкою можна було назвати ситною: вода з кількома крупинками чи жменею вермішелі. Але вчора Ірина встигла поснідати кашею, а обід пропустила, бо була зайнята однією старенькою. Поки звільнилася, колеги вже віднесли рештки до свинарника.

Невже не можна було залишити хоча б тарілку супу? Вона сердито глянула на колег і грюкнула дверима їдальні.

— Ірино, пробач. Я вирішила, що ти вже поїла, — виправдовувалася роздавальниця. — Хоча тут тебе начебто й не бачила…

Дослуховувати Ірина не стала. Пояснення нічого не змінювали: обід закінчився, а вона залишилася голодною. Роздавальниця все ж зібрала для неї невеликий пакунок — кефір і трохи печива. Не їжа, радше можливість ненадовго перебити голод. І за це доводилося бути вдячною.

Зарплату знову затримували. Ірині здавалося, що всім іншим гроші вже надійшли, а їй, як завжди, дісталася дуля. Утім, і самої зарплати — як кіт наплакав. Добре хоч субсидія була: без неї доводилося б ще гірше.

Так жити вона почала не вчора. У чотирнадцять років Ірина втратила і матір, і батька. Вони працювали на зерносховищі; одного разу їх завалило зерном, придавило пшеницею. Постраждали й інші люди, але з усього робітничого селища тільки вона залишилася круглою сиротою.

Про безпеку там дбали мало. Для начальства, звиклого до колишніх порядків, слова про охорону праці надто часто залишалися рядком у звіті. Зерносховище не стало винятком.

Дівчинку забрала до себе Валентина Сергіївна, далека родичка, одна з двоюрідних сестер батька. Прихисток у неї був, а от життя більше скидалося на виживання. Інших у домі годували й одягали, Ірині діставалися рештки зі столу й зношені речі. При цьому нестачі грошей у тітки не було.

В Ірини залишалася квартира в центрі міста. Валентина Сергіївна здавала її, а плату залишала собі. Дівчинка терпіла, рахуючи час до отримання паспорта. Ще трохи — і вона зможе сама розпорядитися тим, що належало їй.

— Іринко, продай квартиру. А я тобі тут кімнату виділю, — дедалі наполегливіше вмовляла тітка.

Ірина тільки хитала головою. «Продати? І куди я потім піду? Отримаю паспорт, а ти першою ж виженеш мене на вулицю, під паркан». Вимовити це вголос вона не наважувалася. Відмова й без слів доводила Валентину Сергіївну до люті.

Тітка била її чим трапиться: палицею, мокрим рушником. Бувало, кидала в дівчинку кочергу чи поліно. Ірина витирала сльози й шепотіла собі під ніс:

— Нічого. Аби тільки вирватися звідси.

Вона хотіла швидше вирости, поїхати до великого міста. Там, здавалося їй, можливостей буде скільки завгодно. Згодом з’ясувалося, що дістатися міста замало: потрібні знайомі, здатні допомогти, потрібні освіта й підтримка. У дівчинки, яка виросла в селищі на тітчиних подачках, нічого цього не було. Батьки не встигли дати їй потрібну освіту.

Коли Ірина заговорила про вступ до інституту, їй здалося, що настав кінець світу. Валентина Сергіївна здійняла такий крик, що мало не половина селища вийшла на вулицю. Після цього Ірина перестала чекати на допомогу: розраховувати можна було лише на себе. І все-таки бажання допомагати іншим у ній збереглося.