Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Спершу Ірина прийняла його за одного з тих, хто вигулює собак. Але собачників вона знала всіх до одного: щодня проходила через цей парк, де гуляли мешканці сусідніх будинків. А в цього чоловіка й собаки поблизу не було. Дивний якийсь. Вона пішла далі.

Може, восени йому погано спиться. Прокидається годині о п’ятій ранку, ходить кімнатою, потім вибирається до парку. Це ще добрий варіант. А якщо діти вигнали батька, який їм набрид, і йти йому нікуди? Утім, звернутися завжди є куди — хоча б до міліції. На таких дітей має знайтися управа.

У міліцію Ірина вірила, попри те, чим закінчилося розслідування загибелі її батьків. Вона пам’ятала слідчого: він намагався розібратися, встановити правду. Але зерно виявилося необлікованим, а те, що сталося, списали на безтурботність самих загиблих. Виробничою травмою їхню загибель так і не визнали.

Слідчий розвів руками, намагаючись пояснити дівчинці, чому нічого не вийшло. Ірина й сама бачила, як жив голова, він же власник зерносховища. Смерть працівників йому була невигідна. Там, де з’являлися великі гроші, до правди ставало важко дістатися.

Хоч би якими надокучливими були старі, хоч би скільки повчали, вони залишалися батьками. Ірині було важко думати про те, що когось із них могли вигнати з дому. Своїх батьків вона втратила, і спогади про сім’ю щоразу доводили її до сліз. Тепер до цих спогадів додався старий із лавочки: вона побачила, якою безпорадною може виявитися літня людина. Може, він просто вийшов погуляти, але думка про те, що йому нікуди повертатися, теж не відпускала. Біля підземного переходу Ірина зупинилася на хвилину. Від думок про батьків і про цього самотнього чоловіка стиснуло груди; вона кілька разів глибоко зітхнула. Треба було йти, вона й без того запізнювалася. Дівчина вже збиралася рушити далі, коли поруч зупинився хлопець.

— Дівчино, вам зле? Чимось допомогти? Може, швидку викликати? Ви скажіть.

Голос звучав напрочуд юно, майже по-дитячому. Ірина повернула голову й здивувалася: перед нею стояв вродливий молодий чоловік, широкоплечий богатир. Він уважно дивився на неї. Дороге пальто, джинси — мабуть, якоїсь закордонної фірми. Чорні лаковані туфлі блищали, і на них не було ані краплі бруду. Певно, приїхав машиною, вирішила вона: інакше в таку погоду взуття чистим не збережеш.

— Дякую, не треба. Зі мною все гаразд.

— Як же це гаразд? Ви зблідли й дихаєте погано. Повірте мені, це серце. У мого діда такі напади трапляються.

«Ось такі й виганяють старих із теплої домівки», — подумала Ірина. Тримають надголодь, змушують просити милостиню. Тітка Віра он стоїть на паперті. А цей чоловік на лавочці — хто знає, яка нужда привела його до парку зранку.

— Знаю. Але не звертайте уваги. Вам у таких туфлях уже точно не до мене.

Вона ще раз глибоко вдихнула й пішла далі, високо піднявши голову, хоча коліна й далі тремтіли. Не можна було давати начальству ще один привід для догани. Одного разу Ірина вже зупинилася дорогою, щоб допомогти старенькій перейти вулицю, і добре запам’ятала, чим це обернулося.

— Ще раз запізнишся — звільню. На твоє місце охочих вистачить, — сказала тоді завідувачка. — А зараз залишишся без премії. Зрозуміла?

Усього десять хвилин затримки коштували Ірині половини місячного заробітку: гроші пішли до кишені завідувачки. Що пережила дівчина, ніхто не знав. Скаржитися було нікому. Добре, що це сталося влітку: на території дитячого садка росли яблука й солодкий виноград, ними вона й перебивалася. Узимку так би не вийшло.

Цей випадок навчив Ірину, що краще не простягнути руки, ніж знову залишитися приниженою, осоромленою й без засобів до існування. «Ні. Сьогодні мене не зупинить ні старий, ні дитина». Вона поспішала так, як, мабуть, не побігла б навіть на пожежу. Їй не хотілося знову лежати вдома на дивані голодною, давитися сльозами й думати, як обійшлася з нею доля.