Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Вона не могла зрозуміти, що саме побачила в його погляді: смуток, забуття, думки про вічне чи жаль за прожитим життям. Вирішила, що наступного разу вийде раніше й запитає, як він. Раптом йому справді потрібна допомога. А то так недовго й самій стати черствою та жорстокою, як завідувачка.

Згадавши, як поза очі називала Оксану Дмитрівну особливо отруйною змією, Ірина всміхнулася й допомогла Маргариті Володимирівні вийти на вулицю.

Із цією милою старенькою в неї давно склалися дружні стосунки. Ірина допомагала їй приймати душ, переодягатися, ходити на прогулянки. Маргарита Володимирівна, колишня вчителька французької мови, у відповідь давала їй уроки французької й ділилася тим, що знала про життя.

— Ірино, ви сьогодні сумна. У вас щось сталося?

— Та начебто нічого, Маргарито Володимирівно. Тільки я біля дому, у парку, стала помічати одного старого. Не схожий на бездомного: одяг недорогий, але чистий, охайний. Сидить, голову на паличку покладе й дивиться в нікуди.

— І що вас дивує? Ми, старі, часто дивимося в одну точку. Тут нічого не вдієш.

— Я розумію. Але в нього такий погляд… Навіть пояснити не можу. Хотіла підійти, запитати, що сталося. Раптом чимось допоможу.

— Підійдіть, це буде правильно. Може, діти вигнали його й тепер він поневіряється по кутках. Або забув, де живе. А може, втратив дружину. Я от чоловіка втратила… Розумом розумієш, що його більше немає, а іноді такий смуток огорне…

— Маргарито Володимирівно, вам сподобався сьогоднішній сніданок?

Ірина змінила тему, не бажаючи засмучувати стареньку спогадами про покійного чоловіка. У пансіонаті вона жила всього пів року. Привели її сюди борги недолугого сина: він заборгував банку, вчасно повернути гроші не зумів. Банк забрав квартиру, а мати опинилася в будинку для літніх людей. Ірина знала цю частину історії, але не знала, що сталося із самим сином. Маргарита Володимирівна про нього ніколи не розповідала. Дівчина тільки припускала, що отримані гроші навряд чи пішли йому на користь. Якщо мати мовчить про його долю, мабуть, говорити їй важко — так Ірина розуміла це мовчання. Вона співчувала старенькій, яка втратила домівку через чужий борг, і намагалася не засмучувати її ще більше.

— Знаєш, Ірино, було доволі смачно. Скаржитися мені нема на що. Звісно, їжа не домашня, але самій готувати здоров’я не дозволяє. Та й нема на чому. Ти ж знаєш: після того як банк забрав квартиру, я по підвалах і горищах поневірялася. Їла що трапиться. Навіть на паперті стояла, руку простягала й просила милостиню французькою. Уяви цю картину.

Спілкуючись зі старими щодня, Ірина чула багато чого. До пансіонату їх приводили різні біди, і ніхто не обирав такого життя з власної волі. Новий мешканець Кузнецов, доцент, пропив квартиру. Олена, сусідка Маргарити Володимирівни по кімнаті, жінка ще не така стара, потрапила до лап шахраїв. У кожного була своя історія.

— Співчуваю вам, Маргарито Володимирівно. А син ваш як?

— Ірино, я не знаю, де він і що з ним. І, якщо чесно, знати не хочу. Не питайте мене про це.

— Пробачте. Мабуть, я дурницю зробила.

— Нічого, моя дівчинко. Не ви одна питаєте. Я вже звикла.

Після цієї розмови Ірина перестала ставити підопічним особисті запитання.

Решта чергування минула спокійно, без пригод, і вона цьому раділа. Додому пішла через парк, навмисне вибравши доріжку повз ту лавку. Старий сидів на колишньому місці. Але тепер по його зморщених щоках повільно текли сльози й падали на зморшкуваті руки.

Побачене вразило Ірину. Вона зняла з плеча старий рюкзак і підійшла.

— Доброго ранку. У вас щось сталося? Може, я можу допомогти?