У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

У лікарні з колишньої ув’язненої глузували й намагалися обходити її стороною.

— Зі столу все приберіть, Гончар. Від вас на всю ординаторську тюрмою тхне.

Світлана стрімко ввійшла, скидаючи куртку, ще вогку від холодного осіннього ранку. У тісній кімнаті її різкий голос пролунав особливо гучно. Двома пальцями вона гидливо взяла старе фаянсове горнятко Марини й пересунула на край пластикового столу. Бездоганний яскравий манікюр поруч із потертим фаянсом впадав у вічі. Горнятко хитнулося; дешевий темний чай вихлюпнувся на потріскану поверхню й розтікся нерівною бурою плямою.

Біля раковини в кутку Марина й далі мила руки крижаною водою. На образу вона не відповіла. Їй було сорок два роки, і за вісім останніх років обличчя наче вицвіло: сіра шкіра, глибокі тіні під очима. Волосся із сивиною було гладенько зачесане й туго стягнуте на потилиці. Вона давно навчилася проходити лікарняними коридорами непомітно, мов тінь, і залишатися невидимкою серед людей.

Двадцятип’ятирічна Світлана роздратовано зітхнула, кинула куртку на стілець. Пройти до дзеркала заважав громіздкий візок із ліками. Дівчина сильно штовхнула його; старі колеса зі скрипом проїхали лінолеумом, і металевий візок покотився просто до раковини.

Удар припав Марині в праву ногу — ту, яку після аварії складали на титанових пластинах. Біль прострелив від коліна до стегна, не даючи вдихнути. Марина втягнула повітря крізь зуби й обома руками вхопилася за край раковини. Опустивши голову, вона трималася за холодний фаянс, поки м’яз зводило судомою, перечікуючи найважчий початок нападу.

— Ну, наче я вас машиною переїхала, — хмикнула Світлана. Вона вже дістала телефон із кишені халата й набирала повідомлення, не дивлячись на Марину. — Вічно стовбичите в проході, як статуя. Хто взагалі вирішив пустити вас у чисту хірургію? Після такого минулого вам би підлогу в підвалі мити та качки за лежачими виносити. До пацієнтів вас підпускати не можна. Ви дітей убиваєте.

Ці слова били болючіше за метал. Марина знову промовчала: за три роки в Яворинській обласній лікарні вона звикла вислуховувати таке, навіть не кривлячись. Тут її місце визначили давно. За спиною медсестру Гончар називали то кульгавою, то зечкою. Після п’яти років колонії їй дозволили працювати за копійки лише тому, що для найважчої, невдячної роботи в лікарні відчайдушно бракувало людей.

Нарешті Марина повільно видихнула, розплющила очі й поправила рукав вицвілого хірургічного костюма. Від удару він задерся, оголивши шрам на правому передпліччі. Слід від окропу залишився після змін у тюремній пральні. Вона квапливо натягнула тканину до зап’ястка, ховаючи руку від чужих очей, узяла горнятко й паперовою серветкою витерла чай зі столу. У коридор вийшла, важко припадаючи на хвору ногу.

Цю роботу не можна було втратити. Нічого іншого в Марини не залишилося: ні хірургічного фаху, ні права оперувати, ні Миколи, її чоловіка. Від колишнього життя збереглася одна цінна річ — подарована ним срібна ластівка. Брошка була приколота зі споду нагрудної кишені, ближче до тіла; про неї ніхто не знав.

Переповнене відділення не давало перепочинку. З однієї палати Марина переходила до наступної, ставила крапельниці, міняла пов’язки. Зміна від самого початку йшла важко.

На першому поверсі з гуркотом відчинилися двері приймального відділення. У дерев’яних рамах жалібно дзенькнули шибки. Двоє фельдшерів бігом вкотили каталку, колеса якої підстрибували на поріжках. На ній лежав хлопчик років п’ятнадцяти: збіліле обличчя, синюшні губи, часте неглибоке дихання. Велика мокра пляма темніла на сірій футболці, але головна небезпека була глибше, під кістками й м’язами.

— Пасажир. Машина вдарилася об стовп, бічний удар припав із боку водія, — квапливо доповідав старший фельдшер, віддаючи черговій сестрі зім’яті папери. — Тиск уже дев’яносто на шістдесят, щохвилини падає. Сильна тахікардія, ниткоподібний пульс. Влили літр, жодної реакції.

Сходами до приймального відділення збіг Дмитро Бондар. Зім’ятий халат він накинув поверх хірургічного костюма. У свої двадцять дев’ять років Дмитро постійно не висипався й працював на знос. Винаймав кімнату на міській околиці, мріяв про велику хірургію, а поки день у день займався звичною роботою обласної лікарні: апендицитами, грижами, ножовими пораненнями після п’яних сварок.