У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

— Гематома біля кореня серця, — жорстко сказав лікар. — Кров у великій кількості накопичується в середостінні, легеня стиснута. Велика судина надірвана, але розрив неповний. За повного його не довезли б навіть до лікарняного ґанку.

— Готуйте першу операційну. Терміново кров, плазму, розчини, — розпорядився Дмитро, різко повернувшись до медсестер. Тепер він говорив зібрано, як біля операційного столу. — Гончар, візьміть кров на сумісність. Швидко.

Марина без зволікання взялася до хлопчика. Потрібно було встановити товстий венозний катетер, хоча вена вже спалася. Вона безпомилково потрапила в неї й одразу перейшла до наступного доручення: набрала кров у пробірки для лабораторії, потім закріпила систему з фізрозчином. Рухи залишалися чіткими й швидкими. Так вона виконувала роботу медсестри, не показуючи того, що вміла раніше. За три роки в цій лікарні Марина жодного разу не дала співробітникам побачити, наскільки добре її руки пам’ятали скальпель. Вони пам’ятали його краще, ніж руки будь-кого з тутешніх лікарів, але зараз від неї вимагалися катетер, пробірки й система.

Каталку завезли в ліфт, потім підлітка швидко переклали на жорсткий операційний стіл. Біле світло потужних безтіньових ламп зробило його обличчя майже прозорим. Воно здавалося зовсім дитячим, наче виліпленим із воску.

У передопераційній Дмитро вже мив руки, різко струшуючи піну в металеву раковину. На стіні вимогливо задзвонив старий пластиковий телефон внутрішнього зв’язку. Слухавку зняла Ірина Миколаївна, старша медсестра років п’ятдесяти. У неї було суворе обличчя; руки вона звично схрещувала на грудях, ніби постійно мерзла.

— Так, Романе Федоровичу, — відповіла вона. Обличчя витягнулося, й Ірина Миколаївна подивилася на хірурга. — Але пацієнта вже поклали на стіл. Дмитро Андрійович готується, миє руки. Тиск критичний.

Вона простягнула слухавку Дмитрові. Роздратовано витерши руки стерильним рушником, він підійшов до телефона.

— Романе Федоровичу, судина пошкоджена біля самого серця, — почав він, намагаючись не підвищувати голосу. — Гематома тримається на чесному слові, тканини вже натягнуті до межі. Якщо вона прорветься, внутрішня кровотеча вб’є його за дві хвилини. Я готовий розтинати грудну клітку. Дайте дозвіл почати.

— Бондарю, до столу не підходь, — відповів головний лікар. Глухі слова лягали важко, наче каміння, що падає. — Ти в супровідному листі прізвище прочитав? Відкрий картку. Це Артем Коваленко. Син Степана Коваленка.

— Мені зараз байдуже, хто його батько. Романе Федоровичу, хлопчик помирає. У нас залишаються хвилини.

— А мені не байдуже, Бондарю! — гаркнув головлікар так, що почула й Ірина Миколаївна. — Коваленко сам щойно зателефонував. Він заборонив нашим лікарям оперувати сина й оплатив санітарну авіацію. Зі столиці вилетів гелікоптер, везе професора Мельника. Через півтори години буде тут. Доти ти зобов’язаний зберегти хлопчикові життя. Почнеш операцію, він помре в тебе на столі — Коваленко знищить і лікарню, і мене, і тебе. Усі сядемо. Чекати. Це наказ.

Дмитро ще дивився на стіну, коли повільно поклав слухавку на важіль. Потім ударив кулаком по холодному кахлю. Садна на пальцях він навіть не помітив.

— Півтори години, — вимовив він крізь зуби, повертаючись до операційної. Від безсилої люті голос тремтів. — Наказали чекати. Професор зі столиці летить рятувати олігарха.

Після цих слів чути було лише мірне попискування апаратури, що відзначало слабшання пульсу. Ірина Миколаївна відвернулася до металевих шаф і нервово почала перебирати стерильні пакети із шовним матеріалом. Дмитро став біля узголів’я, схрестив руки на грудях. Він невідривно дивився на монітори й кусав губи.

Марина залишилася біля інструментального столика, у тіні. Обслуговчий персонал, непомітна медсестра — цю роль вона давно звикла виконувати. Півтори години, протягом яких належало чекати професора, для неї були заповнені роботою: підігріти пластиковий пакет із розчином, змінити крапельницю, потім зайнятися наступним пакетом. Вона діяла методично, без зайвих рухів. Хлопчик не мав охолонути; потрібно було втримати хоча б той тиск, який іще залишався. Наказ не дозволяв почати операцію, але розчини були потрібні весь час, поки чекали на гелікоптер. Так минули всі півтори години очікування.

Кожні десять хвилин показники опускалися ще на кілька одиниць: сімдесят на сорок, потім шістдесят п’ять на тридцять п’ять. Анестезіолог хмурився й уводив препарати для підтримки серця. Очікування ставало нестерпним. Внутрішня кровотеча посилювалася, тканина біля надриву розтягувалася, ще стримуючи кров.