У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Надворі наростав гул гелікоптерних гвинтів; від вібрації затремтіли шибки операційної. Через десять хвилин відчинилися двері.

Мельник увійшов із таким виглядом, наче прибув на пресконференцію, а не до провінційної операційної з її запахом крові та йоду. Професорові було п’ятдесят вісім років. Над коміром медичного халата виднілася дорога сорочка, густе сиве волосся було бездоганно вкладене. На обличчі — впевненість людини, яка не звикла програвати. Вітатися з місцевими лікарями він не став.

— Увімкніть камеру над столом, — звелів він із порога й попрямував до раковини, підкочуючи рукави.

— Камеру? — Ірина Миколаївна здригнулася й відступила на крок. — У нас обладнання лише для телемедицини. Двічі на рік вмикаємо, коли приїжджають із перевіркою з управління охорони здоров’я.

— Воно й потрібне. Мій центр у столиці має бачити операцію в прямому ефірі. Запускайте трансляцію, — наказав Мельник, ретельно намилюючи доглянуті руки.

Для Мельника це мало стати показовим порятунком сина впливової людини. Його центр побачить операцію в прямому ефірі, а робота перед камерою дасть матеріал для наступної монографії чи телевізійного інтерв’ю. Дмитро розтулив рота, збираючись попередити професора. Слід було сказати, наскільки критичний стан хлопчика, пояснити, що гематома пухка, а тканини не витримають стандартного підходу. Він бачив усе це ще до приїзду Мельника й хотів повідомити про небезпеку зараз, перед втручанням. Але так і не заговорив. Перед ним був столичний академік, і молодий хірург не наважився його повчати.

У стерильному халаті й рукавичках професор підійшов до столу. Швидко оцінив показники моніторів, задоволено кивнув, ніби розрахунки підтверджувалися, і простягнув праву руку.

— Скальпель.

Марина мовчки поклала прохолодний металевий інструмент йому в долоню. Стояла поруч, але в обличчя професорові не дивилася. Уся її увага залишалася на операційному полі.

Мельник упевнено зробив розріз і розширювачем відкрив доступ до грудної порожнини. Там виявилася величезна пульсуюча гематома. Пошкоджені тканини втратили щільність, стали схожими на мокру серветку, що рветься. Це була механічна катастрофа, а не рівний розріз скальпелем, який можна з’єднати ниткою.

За два кроки від столу Марина тримала напоготові лоток і спостерігала за руками професора. Від колишньої твердості рухів мало що залишилося: з’явилася невпевненість. Він затримався, оцінюючи ушкодження, потім узяв судинний затискач.

— Професоре, тканина надто пухка, — тихо попередив Дмитро, який асистував. — Стискання вона не витримає.

— Я це бачу, колего, — сухо відповів Мельник, і далі дивлячись на операційне поле.

Затискач він наклав на край надриву, розраховуючи зупинити кровотечу й отримати огляд. Але щойно інструмент зімкнувся, пошкодження збільшилося: тканина розірвалася під тиском металу. Почалася сильна кровотеча, анатомічні орієнтири стало неможливо розрізнити. За спиною анестезіолога монітор подав переривчастий сигнал тривоги.

— П’ятдесят на двадцять! — крикнув анестезіолог зірваним голосом. — Втрачаю пацієнта. Швидше!

Професор застиг: руки в хірургічних рукавичках залишалися піднятими над столом. Він бачив сильну кровотечу, але нічого не робив. Марина відразу подала йому трубку хірургічного відсмоктувача — інструмент був поруч, можна було взяти його й продовжити роботу. Мельник не взяв. Потім він повільно опустив затискач на стерильну серветку. Поклав його обережно, без поспіху, і зробив крок назад, звільняючи місце біля столу. Потім відступив іще на крок.

— Тут нічого не вдієш. Тканина не тримає, вона цілком неспроможна.

Він говорив рівно й відсторонено — так диктор оголошує, що рейс затримано з технічних причин. Дмитро підвів на нього приголомшений погляд.

— Професоре, він помирає від кровотечі. Треба накласти шов. Зробіть хоч що-небудь!

— Накладати його нема на що, лікарю, — відрубав Мельник і відступив до кахляної стіни.

Так він виходив із зони відповідальності. Камера передавала зображення до його центру; для запису складалася версія про неоперабельного пацієнта, несумісну з життям травму й професора, який зробив усе, що передбачали клінічні протоколи.

— Втручання лише збільшить дефект, — продовжив він, не змінюючи спокійного тону. — Пацієнт некурабельний. Констатуйте час смерті.

Монітор тепер тривожно звучав безперервно. Пульс рідшав, тиск майже перестав визначатися. Підліток помирав, а знаменитий хірург стояв біля стіни, оберігаючи репутацію й статистику виживаності.