Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим
Частина 1 з 18

Долоня Андрія ковзала по натягнутій шкурі від загнутого носка лижі до п’ятки, розгладжуючи найменші складки. На столі перед ним лежали дві ялинові дошки, вигнуті на парі, що ще зберігали смоляний запах. Для них на краю плити в старій консервній бляшанці варився клей із риб’ячих міхурів — Андрій готував його дідівським способом. Дід Костянтин усе життя робив такі лижі.

Важким річковим духом просякла вся хата. Жужа, сіра лайка з білими грудьми, давно перебралася під лаву й поклала морду на лапи. Світила гасова лампа: о 22:00 Андрій вимкнув генератор, бо запас солярки слід було розтягнути до кінця місяця. За шибками вила хуртовина; від її натиску рами тихенько побрязкували.

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим

Дідові лижі виходили широкими й легкими. Знизу їх підбивали камусом — шкурою з лосиних ніг. Пригладжена в один бік шерсть давала змогу йти вперед як по маслу, зате під час підйому навіть на крутий берег лижі не з’їжджали назад. Костянтин любив казати, що на камусі звір сам тобі дорогу показує.

З-під лави показалася піднята собача голова. Андрій прислухався, але за вітром нічого не розчув. Жужа тим часом вибралася з-під лави, опустила хвіст і повільно підійшла до порога. Гавкоту не було — лише тонке скиглення, як скиглять біля хворого.

Відклавши шкуру, Андрій почув слабкий удар. Гілка, вирішив він. Та стукіт повторився біля самої підлоги, а слідом крізь виття прорвався звук, схожий на людський голос.

Знятий із цвяха ліхтар опинився в нього в руці. Андрій відкинув гачок, вийшов у сіни, розчахнув надвірні двері — і сніг одразу заліпив очі.

На східцях, притулившись плечем до поручнів, сиділа жінка. Біла сукня тягнулася з-під чоловічого пуховика, довга, заметена снігом; болотні чоботи з халявами до колін були їй явно завеликі. У мокрому волоссі щось біліло, заплутавшись і змерзнувшись у сітку.

Фата. Її обривок.

До грудей жінка обома руками притискала рожевий стьобаний конверт. Пальці звело так, наче їх тримала судома, а атласну стрічку тріпало вітром. Коли вона підвела голову, виявилося, що зовсім молода. Губи посиніли.

— Прихистіть нас, будь ласка. До завтра, більшого не прошу. Іти нам нікуди.

Замість відповіді Андрій нахилився й узяв її під лікті. Підвестися сама вона вже не могла; у сіни він майже вніс її на руках.

Біля печі знайшлася лава, але, сівши на неї, гостя так і не послабила хватки. Від тепла її затрясло. Рожевий згорток залишався нерухомим, і Андрій відчув, як у нього всередині холоне.

— Давайте дитину. Мені треба на неї подивитися.

— Не віддам, — вона хитнула головою.

— Я нікуди її не понесу. Покладу тут, поруч, на стіл, ви все бачитимете. У вас пальці не розгинаються, ви ж можете її впустити.

Жінка глянула на свої руки, ніби тільки тепер їх помітила. Андрій обережно вивільнив тканину з-під кожного неслухняного пальця. Конверт був майже невагомий. Він поклав його біля лиж, відсунувши бляшанку з клеєм.

Стрічка, каптур, зав’язана шапочка, дві пелюшки — під усім цим спала дівчинка місяців чотирьох, не старша. Ротик прочинений, дихання рівне; від дитини йшло тепло, пахло молоком. Щоки були червоні, гарячі. Андрій видихнув. Лише тоді помітив, що доти затримував подих.

— Усе добре. Жива, тепла, спить. Конверт у вас гарний, пуховий.

Молода жінка затулила долонями обличчя. Плакала вона нечутно, лише плечі здригалися під пуховиком. Андрій дав їй спокій і заходився біля печі: доклав два поліна, прибрав із краю бляшанку, поставив чайник.

Із полиці він зняв емальований таз. Воду з відра розбавив водою з чайника, занурив палець, перевіряючи, чи тепла. Гарячою вона бути не повинна. Ще дід учив: змерзле снігом не розтирають, в окріп не опускають, відігрівають поступово, як курча.

— Знімайте чоботи. Сюди ноги опустіть.

Вона потягнула за один чобіт, але впоратися не змогла. Андрій присів і роззув її сам. Усередині виявилися весільні атласні туфлі на підборах і тонкі білі колготки — усе мокре наскрізь. Отак, у туфлях, застромлених у чужі чоботи, вона й ішла. Пальці на ногах побіліли, стали восковими.

— Довго добиралися?

— Не знаю, — озвалася вона осиплим голосом. — Через річку йшла, там зимник, віхи. До кінця віх дійшла, а далі ваш вогник. Як зникне — стою. Чекаю, коли знову побачу…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики