Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим

Частина 2 з 18

Андрій подивився на лампу: зі столу, що стояв навпроти вікна, її світло було видно надворі. Фіранки він за вечір так і не запнув. Утім, він її ніколи не запинав.

— Із «Верескового притулку» йдете?

Вона здригнулася.

— Ви знаєте?

— Там більше нічого немає. За річкою сама лише мисливська база, за п’ять кілометрів.

Опустивши ноги у воду, жінка придушено зойкнула. Андрій знав цей біль; коли відігріються й піде кров, буде ще болючіше.

— Потерпіть. Поки болять, пальці живі. Мертві не відчувають.

Міцний чай він присмачив двома ложками меду. З осені залишалися три банки, взяті у знайомого пасічника. Кухоль уклав їй просто в долоні, щоб грілася. Гостя пила потроху, не зводячи очей із дівчинки.

При світлі Андрій розгледів те, чого не помітив біля порога: розрив на плечі сукні, обвислий рукав і чотири сині плями на зап’ястку, нижче краю пуховика. Рівні, одна біля одної, наче від пальців. Він відвів погляд.

— Як вас звати?

— Катя.

— А доньку?

— Марія, — сказала вона й уперше ледь усміхнулася. — У неділю їй чотири місяці.

— А я Андрій. Тут лісовий пост лісництва, я лісник, сам живу. — Він помовчав. — Зв’язок у мене буває на пагорбі, біля ялини, та й то без вітру. Ні поліцію зараз не викликати, ні швидку. Вранці можу снігоходом довезти вас до траси, якщо знадобиться.

— У поліцію не треба! — квапливо сказала Катя. — Прошу вас, тільки не туди.

— Чому?

— Він уранці сам зателефонує. Скаже, я дитину вкрала, що я ненормальна. Вони там з усіма домовитися можуть. Свекор із вашим начальником на кабана їздить, я фотографії бачила.

— З начальником мисливського нагляду, — уточнив Андрій. — Він мені не начальник. Гаразд. А той, хто зателефонує, вам хто?

Катя відповіла після паузи:

— Чоловік.

Поруч із мокрими весільними туфлями, у цій хаті, слово прозвучало так дивно, що Андрій промовчав.

— Ми сьогодні вранці розписалися, у Горобиновці, у рацсі. А святкували на базі, повна хата гостей була, з іншого міста приїхали. Донька до весілля народилася, ми вже разом жили. Він усе казав: поберемося після пологів, гарно буде, з дитиною на руках. От і вийшло гарно.

Її пальці потяглися до волосся й намацали заледенілу фату. Катя раптом заходилася рвати її, видираючи зі шпильками й волоссям. Андрій перехопив руку.

— Тихше, дайте мені. Зараз усе витягну, а то волосся собі повириваєте.

Шпильки брязкали об край столу одна за одною. Мабуть, близько двадцяти їх набралося, перш ніж змерзла тканина відокремилася від волосся мокрою грудкою. Андрій кинув її в куток.

— А телефон у вас із собою?

— Розрядився. На морозі одразу. Хотіла Даші написати, вона в Горобиновці, подруга моя. Щоб забрала нас. Машина тільки в її чоловіка, сама Даша без машини, та й трасою, мабуть, уже не проїхати — закрили.

Андрій зітхнув, одягнувся й вийшов до прибудови. З другої спроби генератор запрацював; під стелею засвітилася лампочка, даючи нерівне жовте світло. Катин телефон він під’єднав до зарядки, свій узяв із собою на пагорб.

Дорогою до ялини сніг провалювався під ногами вище колін. Вітер трохи вщух, і на екрані майнула одна поділка. Повернувшись, Андрій простягнув телефон Каті.

— Зараз треба писати, поки є зв’язок. Я біля вікна постою: якщо у кватирку висунутися, там трохи ловить.

Катя диктувала повідомлення Даші. Андрій записував біля розчиненої кватирки, висунувшись по пояс під хуртовину: «Дашо, пише Катя. Я звідти пішла. Ми з донькою в лісника: його лісовий пост на протилежному від бази березі річки. У нас усе гаразд. Уранці приїжджай по нас. Нехай ніхто не знає».

Довго воно не надсилалося, потім пішло. Андрій уже втратив надію дочекатися відповіді, коли хвилин за десять телефон прийняв: «Господи, Катько, трасу закрили до ранку. Грейдер піде о шостій годині. Льоша сказав: будемо, якщо проб’ємося. Тримайся».

Прочитавши, Катя знову заплакала. Тепер уже інакше: можна було плакати.

— До завтра, — повторила вона. — Ви розумієте? Мені тільки до завтра.

— Розумію.

За перегородкою була маленька кімната. Андрій постелив гості на дідовому ліжку із залізними шишками, собі взяв із печі старий кожух. Коли дівчинку перекладали, вона прокинулася, скривилася й тонко, ображено закричала. Катя негайно підхопила її, відвернувшись до стіни…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики