У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Вона ступила вперед. Права нога важко вдарила по кахлю, але болю Марина не відчула. Підійшовши впритул, вона відтіснила розгубленого Дмитра й зайняла місце, з якого пішов Мельник.

— Розширювач тримайте рівно. Не тягніть до себе, відпустіть на палець. Кут зберігайте! — наказала вона Дмитрові.

Це вже не був тихий голос медсестри, звиклої вибачатися за своє існування. Глибокий і жорсткий, він звучав, як колись звучав серед виття сирен і сигналів моніторів, коли вона віддавала команди. Він заповнив операційну, пригнічуючи страх і метушню. Дмитро інстинктивно вирівняв руки.

— Голку 3:0 і плоскогубці зі стійки. Швидко! — Марина різко обернулася до Ірини Миколаївни, яка застигла біля шаф.

— Плоскогубці? — Та широко розплющила очі. — Хірургічних у нас немає.

— Будівельні. У кутку ящик для ремонту апаратури, візьміть звідти. Мерщій! Голку зігніть у півколо, крутіше за заводський вигин.

Ірина Миколаївна метнулася до технічного ящика, ще не розуміючи власних дій. Біля стіни раптом ожив професор. Обличчя його спотворилося; він ступив назад до столу.

— Ви збожеволіли? — гаркнув Мельник. — Медсестро, ви розумієте, що коїте? Вам заборонено торкатися рани. Негайно відійдіть! Ви вб’єте пацієнта!

Марина не повернула голови. Її увага була прикута до кровотечі, що забирала життя Артема. Назустріч старшій медсестрі, яка підоспіла, вона розкрила долоню.

— Так. Я розумію свої дії. Дайте голку.

У відповіді було стільки твердості, що Мельник зупинився, наче наштовхнувся на невидиму стіну. Ірина Миколаївна невпевнено наблизилася. У витягнутій руці вона тримала голкотримач зі звичайною хірургічною голкою, яку будівельними плоскогубцями зігнули в незвично круту дугу. Її пальці дрібно тремтіли. Передати інструмент людині, відстороненій від практики, — для неї це означало вчинити службовий злочин.

Марина Гончар твердо взяла голкотримач. У її рухах не залишилося нічого від медсестри, яка накульгувала вздовж стін і опускала очі перед лікарями. Вона знала, що робити, і виправдовуватися не збиралася. Ні наляканий погляд анестезіолога, ні професор, який застиг за два кроки, наче мармурова статуя, більше її не цікавили. Вона стежила лише за пошкодженою судиною.

— Дмитре Андрійовичу, розширювач і далі тримайте рівно, до себе не тягніть, — повторила вона низьким спокійним голосом. — Тут тканина як мокрий папір. Піддастеся рефлексу, потягнете — розірвете до кореня, і врятувати його буде неможливо. Зафіксуйте руки, зберігайте кут. І не дихайте в поле.

Дмитро завмер, утримуючи металевий розширювач обома руками. Йому було лише двадцять дев’ять років; зараз він цілком підкорився Марині й стежив за її пальцями, не відводячи погляду. На лобі виступили великі краплі поту. Щоб витерти їх, довелося б прибрати хоча б одну руку, але він не смів цього зробити. В операційній стояв важкий запах заліза та йоду.

Вона почала накладати шов. З’єднувати пошкоджені краї, як за звичайної травми, було не можна — така спроба стала б фатальною помилкою. Стежки Марина накладала осторонь дефекту, по широкому, точно розрахованому півколу. На здоровій тканині з’являлася опорна лінія.

— Тиск сорок на двадцять, — здавленим голосом повідомив анестезіолог з-за моніторів. — Резерви майже вичерпані.

Марина не відповіла. Перша дуга тривала: чорна синтетична нитка лягала рівними стежками, утворюючи надійний каркас навколо розриву. Працювала вона швидко й ритмічно, без метушні перехоплюючи інструмент.

Під час наступного руху голки Марина відчула під пальцями легкий пружний опір. Ця щільність тканини була знайома до болю, до нудоти: так само доводилося шити майже наосліп, не маючи доброго огляду. Саме відчуття під пальцями пробило її броню. Запахи стерильних хірургічних простирадл, крові й спирту раптом зникли, наче вона більше не стояла біля нинішнього операційного столу. Марина кліпнула. Яскравого безтіньового світла перед очима вже не було; замість нього тьмяно, болісно мерехтіли старі люмінесцентні трубки. Вони висіли під вологою бетонною стелею.

В обличчя вдарила густа пара, що заважала дихати. Решту запахів витіснили господарське мило, їдка хлорка й застояна брудна вода.

Тюремна пральня.

Зима, чотири роки тому.

Вона стояла біля величезного чана з киплячою білизною, стінками якого тягнулися іржаві патьоки. Груба сіра роба промокла від пари й поту, прилипла до спини. Праву руку від ліктя до зап’ястка пекло пульсівним вогнем. П’ять хвилин тому з труби гарячої води зірвався зношений вентиль, і окріп ударив просто по руці, залишивши тяжкий опік.