— Звідки тут твоя мати й сестра? — Оксана розгубилася, щойно встигнувши переступити поріг власної квартири. Ключі так і лишилися затиснутими в кулаці. Картина, що відкрилася їй, нагадувала наслідки стихійного лиха, епіцентром якого була її власна передпокій.
Тарас стояв посеред цього хаосу, розкинувши руки в боки з таким виглядом, ніби презентував їй не натовп родичів, а ключі від новенького автомобіля. На його обличчі блукала посмішка людини, яка певна, що провернула геніальну оборудку століття.
— Оксаночко, ну, вони й є найнеобхідніше, — проспівав наречений, роблячи крок назустріч і намагаючись удавати з себе чарівного ідіота. — Їм у селі нудно, а в тебе тут умови, кінотеатри, бари, торговельні центри. Ми ж сім’я.
— Сім’я, значить? — Оксана повільно видихнула через ніс, не кліпаючи, оцінюючи масштаб катастрофи. Експеримент під назвою «Давай поживемо разом місяць, щоб перевірити почуття перед реєстрацією шлюбу» розсипався в перший же день. Умова була прозора, як скло.
Тарас мав переїхати з мінімумом особистих речей. Жодних гітар, бабусиних сервізів і коробок із рибальським спорядженням. Тільки він, його зубна щітка й пара робочих костюмів.
Натомість її ідеальна передпокій перетворилася на філію вокзалу. На світлому ворсистому килимку, який Оксана лише вчора забрала з хімчистки, громадилася гора чужого взуття. Причому це взуття виглядало так, ніби в ньому пішки перетнули болотяні угіддя.
Величезні гумові чоботи, стоптані кросівки незрозумілого кольору, чиїсь строкаті капці, схожі на мертвих папуг. А вздовж стіни вишикувалися неосяжні картаті баули. Роздутими боками вони нагадували обжертих жаб…
