Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

На підвіконні стояла картонна коробка, у якій раніше був папір для принтера. Лариса Петрівна поставила її туди й подивилася на парковку. Недавній дощ залишив на асфальті темні плями; серед чужих машин, між сріблястим позашляховиком і старою машиною, виднілася її власна — охайна, темно-зелена. Сім років служила вірою і правдою.

Через двадцять хвилин Ларисі Петрівні належало вийти через службовий вхід, тримаючи цю коробку перед собою. За спиною пролунає неголосний смішок, а охоронець Вася відведе очі й візьметься за журнал відвідувань, наче нічого важливішого зараз немає. Щороку вона купувала йому до дня народження торт у кондитерській. Поки ж Лариса Петрівна дивилася вниз, а коробка стояла на підвіконні.

За три тижні до цього, у понеділок уранці, у філії з’явився Максим Сергійович Ковальчук. Перше його розпорядження стосувалося переговорної: старі грамоти зі стін слід було зняти.

— У вас тут справжній музей, — сказав він секретарці з тією інтонацією, з якою вказують на давно непотрібну річ.

Секретарка зняла рамки й понесла до підсобки, притискаючи стос до грудей. Лариса Петрівна бачила її в коридорі. Серед грамот були нагороди за виграні регіональні тендери, за сумлінну сплату податків, за відновлення соціальних об’єктів. Вона не стала нічого казати. У свої п’ятдесят вісім років уже знала: не кожна мить годиться для слів.

До одинадцятої, призначеного часу загальних зборів, прийшла вся філія — від Степана Андрійовича, начальника відділу постачання, який пропрацював тут двадцять років і пам’ятав іще зарплату готівкою в конвертах, до Ірини з бухгалтерії: та працювала лише три роки й досі часом зверталася до Лариси Петрівни по допомогу з проводками. Лариса сіла в перший ряд — не заради враження: із задніх місць вона погано чула й не збиралася вдавати, що це не так.

Ковальчук умів виступати. Голос звучав упевнено, рухи допомагали словам, паузи припадали саме на ті місця, де слухачам варто було затримати увагу. Він розповідав про цифрову трансформацію й новий етап: холдинг зростав, отже, кожна філія мала відповідати стратегічному зростанню. За його спиною змінювалися ошатні слайди. Графіки, спрямовані вгору стрілки, круглі схеми — ті самі бульбашки.

— Облік вестиметься у спільній для холдингу ERP-системі. Нам доведеться заново розподілити деякі функції. Не виключено, що знадобиться й оптимізація штату.

У блокноті Лариси з’явилися два слова: «ERP», «оптимізація». Поруч вона поставила знак питання. Питання було не про зміст сказаного — зміст вона зрозуміла аж надто добре.

Після зборів Ірина підійшла до неї й заговорила майже пошепки:

— Ларисо Петрівно, ви чули про оптимізацію? Це ж про нас, про бухгалтерію?

— Ішлося про всіх, — відповіла Лариса, не спиняючись.

— Але з цією ERP все буде автоматично. Виходить, нас скоротять.

— Ірино, — Лариса Петрівна зупинилася й подивилася на неї. — Повертайся до роботи. Квартальний звіт сам себе не напише.

Ірина кивнула й пішла. Лариса зачинила за собою двері кабінету, але за стіл одразу не сіла. Кілька секунд дивилася на знайомі речі: папки, складені рівними стосами, ручки в підставці, старий настільний календар з озерними краєвидами. Син подарував його чотири роки тому. Для дат і планів давно вистачало телефона, а календар залишився — до нього звикла.

Двадцять чотири роки за цим столом. З вікна так само виднілися сусідня будівля й клен. Щоосені дерево ставало таким яскравим, що хотілося його сфотографувати, і щоразу вона забувала. Коли Лариса Петрівна Бондар прийшла сюди, назви «Ритмобуд» іще не існувало. Казали просто: будівельна фірма Ткача.

У колишньому проєктному інституті тоді орендували три кімнати. На шістьох працівників припадав один принтер, який раз у раз зажовував папір. Микола Олексійович Ткач був майже на десять років молодший, ніж Лариса зараз: енергійний, різкий, а коли щось обмірковував, барабанив пальцями по столу.

Її співбесіда відбулася в п’ятницю ввечері. Решта вже розійшлися, напівпорожній офіс освітлювала одна настільна лампа. Микола Олексійович читав резюме.

— Двоє дітей у вас. Скільки молодшому?

— Чотири роки.

— Часто хворіє?

— Діти всі хворіють.

Він подивився на неї поверх резюме. Лариса погляду не відвела.