Біля виходу з метро Ірину обдало холодним вітром. Відразу стало зрозуміло: одяглася вона надто легко. Зіщулившись і обхопивши себе руками, вона поспішила до торговельного центру, в тепло. Час було діставати пуховик.
Купивши у фудкорті каву й шматочок піци, Ірина вмостилася за столиком. Навколо були люди, і всі здавалися такими щасливими, що їй самій ставало ще тужливіше. П’ять років на економічному — і ось результат: роботу за фахом вона шукала давно, а влаштуватися так і не могла. Точніше, взяти її погоджувалися, але запропонованої зарплати ледве вистачило б на оренду квартири та їжу.
Даремно вона так рвалася до великого міста на заробітки. Ще й із подруг кепкувала: чого, мовляв, залишилися? А тепер повертатися до них було соромно.
Без заробітку Ірина все ж не сиділа: щоранку мила підлогу в під’їздах. Платили непогано, за кімнату, яку вона ділила із сусідкою, грошей не брали. Та вважати прибирання своєю роботою вона не хотіла. Влаштувалася на перший час, доки не знайдеться щось підходяще, — а цей перший час усе тягнувся. Добре хоч була зайнята не цілий день і встигала їздити на співбесіди.
— Добридень, дівчино!
Ірина відірвалася від миття підлоги й підвела голову. Перед нею стояв мешканець, який ніколи не проходив повз, не привітавшись.
— Добрий день!
— Давайте познайомимося. Я Павло Сергійович. А вас як звати?
— Ірина.
— Іринко, давно збирався вам подякувати. Прибиральниці в нас змінювалися, а такої чистоти, як при вас, іще не було.
Приємно було це чути. Втім, Ірина й сама знала, що працює добре: на нарадах у керівній компанії іншим прибиральницям частенько перепадало, їй же зауважень не робили. Бувало, навіть хвалили.
— Так я для цього й беруся, — усміхнено, весело відповіла вона. — Якщо вже щось роблю, намагаюся як слід.
Після знайомства вони часто зупинялися побалакати. Павло Сергійович розповідав Ірині про своє життя, вона ділилася тим, що відбувалося в неї. Під час однієї з таких розмов він запропонував:
— Ірино, тобі додатковий заробіток не завадив би?
— Залежно від того, що треба робити.
— Прибирати, як і тут. Тільки в мене у квартирі. Самому вже важко, син за кордоном, а онук усе ніяк не зрозуміє, що я старію. Допомоги з прибиранням від нього не дочекаюся. Приходила б ти раз на тиждень — я був би вдячний. Я ж давно до тебе придивляюся. З усього видно, порядна дівчина.
— Можна спробувати, — без вагань погодилася Ірина.
За прибирання у Павла Сергійовича вона отримувала додаткові гроші. Невдовзі її запросив до себе один його знайомий, слідом другий, потім з’явилися нові. Одним потрібна була лише чистота, інші просили заразом сходити по покупки чи приготувати їжу. Платили всі щедро.
— Павле Сергійовичу, я вже не встигаю, — зізналася йому Ірина. — Стільки охочих, а прибрати треба в кожного.
— Іринко, та ж у тебе є колеги. Поклич їх допомагати. Тільки за якістю стеж, сама розумієш!
Невдовзі в Ірини з’явилася невелика клінінгова компанія. З часом вона сама перестала займатися прибиранням: тепер на ній був контроль усієї роботи. І все ж від співбесід не відмовилася. Їй, як і раніше, хотілося влаштуватися за фахом.
Якось у любимому торговельному центрі Ірина складала план робіт на наступний день, неквапливо попиваючи каву. Поряд раптом озвався чоловік:
— Можна до вас за столик? А то місць зовсім немає…
Вона оглянула порожню залу й розсміялася.
— Авжеж, жодного вільного. Сідайте, звісно.
— Олег. А ви?
— Злата.
Чуже ім’я вихопилося само собою. Чому вона так відрекомендувалася, Ірина й сама не розуміла.
— Гарне ім’я! Так і чується в ньому щось світле…
Розмова зав’язалася легко. У них знаходилися спільні інтереси, з Олегом не доводилося добирати теми чи болісно шукати слова. Ірина не помітила, як промайнув вечір.
— Ну, Злато, мені вже їхати треба. Радий, що познайомилися.
— А ти не тут живеш?
— Ні, я діда навідував. Він собі якусь бабу найняв прибирати. Хитра, схоже! Мабуть, мітить у господині його квартири.
— Думаєш, таке ще буває?
— А що їй заважає? Відпише їй дід усе, що має, — і привіт. Треба з нею перетнутися, поговорити по душах.
— Зрозуміло. Ну, тоді телефонуй…
