Ірина всміхнулася й із тією самою усмішкою провела поглядом Олега, який ішов від її столика. Потім він зателефонував. Вони почали зустрічатися.
Одного разу Павло Сергійович знову заговорив із нею про роботу:
— Іринко, зараз же репетитори через інтернет займаються. Ти, пам’ятається, розповідала, що добре вчилася.
— Так… Мабуть, і я могла б. Тільки мені таке не спадало на думку.
— Або бухгалтерію фірм можна вести з дому. Ти казала, що й бухгалтеркою працювати вмієш. Спробувала б.
— Мені все-таки хотілося влаштуватися економісткою…
— Зате не доведеться щодня з 9 до 18 на роботі сидіти. А далі вивчишся на аудитора. Там заробітки — ого-го!
— Оце вже стратег ви, Павле Сергійовичу! — Ірина розсміялася. — Хоча ваші пропозиції мені завжди до душі.
Через кілька місяців стосунків з Олегом вона знову їхала на побачення й знову сварила себе. Скільки можна відкладати? Він досі називав її Златою, а вона ніяк не наважувалася сказати, що насправді вона Ірина. Що економісткою не працює, а займається прибиранням.
Розповісти належало чимало. Вона мала свою невелику клінінгову компанію, а тепер додалася віддалена бухгалтерія двох фірм. Грошей вистачало, вона навіть купила квартиру. Хай у передмісті, зате в новому будинку, куди незабаром збиралася переїхати. Усе це вона щоразу обіцяла собі пояснити Олегові, але слушної нагоди так і не знаходила.
Цього разу зізнання теж не сталося. Для нього вона залишилася Златою.
За чаєм на кухні у Павла Сергійовича Ірина запитала:
— Як ви думаєте, якщо спочатку збрехати людині, а потім зізнатися, вона зможе ставитися до тебе так само, як раніше?
— Оце питання, Іринко! Тут же від самої людини залежить…
Докладніше відповісти він не встиг: у двері подзвонили. Павло Сергійович пішов відчиняти.
— Іринко, онук до мене зазирнув! Ходи, я тебе з моєю помічницею познайомлю.
Ірина здивовано дивилася на тих, хто увійшов. Поряд із Павлом Сергійовичем був Олег. Вона зблідла, а він посміхнувся криво.
— Привіт. Ірина, значить? Чи все-таки Злата? Ось вона, мисливиця за дідовою квартирою!
— Олеже, ти помиляєшся… Я йому допомагаю, тільки й усього. Я збиралася тобі все розповісти…
— На тебе глянути — й розповідати нічого не треба!
Вона зблідла ще дужче.
— А я ж хотів вас познайомити, — пробурмотів Павло Сергійович. — Думав, сподобаєтеся одне одному…
— Дякую вам за чай, Павле Сергійовичу. Мені час.
Ірина рішуче підвелася. Проходячи повз Олега, вона ненадовго зупинилася.
— Між іншим, у твого діда повно чудових ідей. А за прибирання та походи до магазину я з нього вже давно грошей не беру.
У своїй маленькій кімнаті Ірина стояла біля вікна. Позаду були цілий день і ціла ніч сліз. Олег і далі надсилав гидоти, одне повідомлення за іншим, і їй довелося заблокувати його всюди.
Може, все-таки на краще? Ірина сама собі відповіла: звісно, на краще. Симпатичний, а в голові лише майно. Дізнався б, що вона приїжджа, що її квартиру добудують лише через місяць, — напевне покинув би. Як тоді зустрічатися з ним далі? Ні, добре, що все вийшло саме так.
Згодом маленька компанія виросла до середньої. До прибирання Ірина давно вже не поверталася, але керувати справою продовжувала. Вона вивчилася на аудитора, вийшла заміж, у неї народилася донечка.
Купивши якось абонемент до фітнес-центру, Ірина там несподівано зіткнулася лоб у лоб з Олегом.
— Треба ж, як ти покращала! — сказав він. — Ну, розповідай, що в тебе нового.
— Усе добре. Заміжня, ростимо донечку, займаюся бізнесом.
— Бізнесом?
Він дивився на неї з недовірою.
— Так, клінінговим.
— І що, на миття квартир такий попит? — глузливо поцікавився Олег.
— Є попит, уяви собі. Тільки ми не самими квартирами займаємося: котеджами, торговельними центрами, офісами теж. Та гаразд, неважливо. А ти як?
Його тон був їй неприємний. Здавалося, він і досі бачив у ній людину другого сорту.
— А в мене що… Два цивільні шлюби було, дітей поки немає. Жінкам аби тільки моє майно до рук прибрати. Кожна мріяла, що я одружуся, та я не такий простак.
Ще кілька хвилин вони поговорили, потім розійшлися. Дорогою додому Ірина раділа, що тоді стосунки з Олегом у неї не склалися.
