На кухні пахло качкою, яблуками й корицею. Теплий жирний аромат повільно здіймався з духовки, чіплявся за фіранки, змішувався з прохолодою, що тягнула з прочиненої кватирки. Оксана Кравець, не знімаючи фартуха, поправляла на столі останні дрібниці: рівняла білу скатертину, пересувала келихи так, щоб між ними була однакова відстань, ставила свічки у важкі скляні підсвічники.
Вона любила ці вечори. Після тижня, наповненого дзвінками, кошторисами, чужими нервами й будівельним пилом, їхній дім здавався їй єдиним місцем, де світ знову збирався в щось цілісне. Тут можна було не тримати обличчя, не прораховувати інтонації, не вгадувати, який підрядник підведе завтра. Тут вона знову ставала просто дружиною, жінкою, яка чекає чоловіка з вечерею і вірить, що в них, як і раніше, все є.
Вісімнадцять років вони з Русланом трималися одне за одного: спершу винаймали крихітний кабінет, потім відкривали фірму, сварилися через перші замовлення, раділи кожній оплаченій накладній. Їхній «ГранітСтрой» виріс не з удачі, а з безсонних ночей і впертості. Оксана пам’ятала, як вони заносили до першого офісу старий стіл, як Руслан сміявся з перекошеної вивіски, як вона сама вночі перераховувала кошториси, щоб уранці не зірвати зустріч. Усе це було не просто бізнесом. Це було їхнім спільним доказом того, що вони зможуть.
У передпокої клацнув замок. Оксана усміхнулася, витерла долоні об фартух і, не обертаючись від столу, гукнула:
— Повернувся? Вечеря майже готова. Сьогодні буде те, що ти любиш.
Відповіді не було. У тиші пролунав лише глухий удар: Руслан кинув портфель на стілець. Оксана обернулася й одразу зрозуміла, що перед нею стоїть не просто втомлена людина. Він навіть пальта не зняв. Обличчя було рівне, закрите, ніби все живе в ньому заздалегідь прибрали за щільну перегородку.
— Щось на об’єкті? — спитала вона тихіше. — Знову проблеми на старому майданчику?
Руслан подивився повз неї, наче відповідати доводилося не дружині, а порожній кімнаті.
— Сядь, Оксано. Нам треба поговорити.
Від цієї фрази в неї всередині неприємно обсипалося щось крихке. Вона повільно опустилася на стілець. Пальці самі знайшли край скатертини й вчепилися в нього. Свічки лишилися незапаленими.
— Я подаю на розлучення, — сказав Руслан без злості, майже спокійно, як говорять про перенесення зустрічі чи зміну підрядника.
Він не пом’якшив голосу, не зробив кроку до неї, не спробував узяти за руку. У цій рівності було щось страшніше за крик. Оксана раптом зрозуміла, що розмова почалася для неї зараз, а для нього давно закінчилася. Він прийшов не обговорювати — оголошувати.
Кухня ніби втратила звук. Гудіння холодильника зникло, вулиця за вікном відсунулася, запах качки став важким і чужим. Оксана дивилася на чоловіка й чекала, що він зараз усміхнеться, махне рукою, зізнається в безглуздому жарті. Але його обличчя не змінилося.
— Що ти сказав? — видихнула вона. — Руслане, це ж не всерйоз?
