Він ледь похитав головою.
— Всерйоз. Документи готові. Я все обдумав.
— Ти все обдумав? — Оксана підвелася надто різко, стілець скрипнув по плитці. — А мене в цих роздумах не було? Наших вісімнадцяти років не було? Сім’ї не було?
Руслан відвернувся до вікна. У склі відбивалася його спина — чужа, нерухома.
— Ми давно живемо як ділові партнери. Просто час це визнати.
— Партнери? — вона засміялася коротко й болісно. — Я тобі не партнерка по нараді. Я твоя дружина. Я з тобою цю фірму витягувала з нічого. Я стояла на майданчиках по коліна в багнюці, коли ти домовлявся з інвесторами. Я рахувала кожну закупівлю, коли нам не вистачало грошей навіть на нормальні меблі в офісі.
Він обернувся, і в його погляді не було ні пам’яті, ні вдячності. Лише розрахунок.
— От про фірму я й хотів сказати. Управління має повністю перейти до мене. Ти багато зробила, не сперечаюся. Але напрям задавав я. Рішення ухвалював я.
Оксана відчула, як усередині замість болю з’являється крижана недовіра.
— Ти хочеш забрати «ГранітСтрой»?
— Хочу залишити його в надійних руках. Тобі запропонують гідну компенсацію.
Він вимовив це так, ніби йшлося про постачання бетону, про ціну, яку можна прийняти або оскаржити. Оксана побачила перед собою не чоловіка, а людину з готовим планом, де її вже було викреслено й замінено рядком у розрахунку.
— Компенсацію? — це слово здалося їй брудним. — За життя?
— Не драматизуй. І це ще не все. Квартира теж буде включена до поділу.
Вона замовкла. Ось тепер удар припав туди, де в неї не було захисту. Квартира була батьківською. У цих стінах минули її дитинство, юність, перші роки шлюбу. На старому паркеті ще можна було знайти подряпини від шафи, яку батько пересував перед її випускним. Це було єдине місце, що належало їй до Руслана і без Руслана.
— Ти не маєш на неї права, — сказала вона захриплим голосом. — Це дім моїх батьків.
— Ремонт робився в шлюбі. Дорогий ремонт. Юристи вважають, що в мене є підстави.
Оксана дивилася на людину, яку майже два десятиліття називала найближчою, і не могла впізнати жодного руху її обличчя. Він говорив так, ніби прийшов не розлучатися, а оформлювати захоплення чужого об’єкта. Забрати бізнес, забрати дім, лишити їй порожнє місце замість колишнього життя.
— За що? — спитала вона. — Просто скажи, за що ти зі мною так?
Руслан узяв портфель, не доторкнувшись до вечері.
— Це не помста, Оксано. Це розрахунок.
Він пішов. Двері зачинилися рівно й сухо. На столі холола качка з яблуками, келихи відбивали незапалені свічки, а Оксана опустилася на підлогу просто біля стільця й зрозуміла, що сльози не йдуть. Усередині було надто порожньо. Лише одне запитання билося у скронях, не знаходячи відповіді: коли людина, яку вона кохала, встигла стати тим, хто прийшов відібрати в неї все…
