Зала суду зустріла її холодом, пилом і запахом старих папок. Стіни під штучний камінь здавалися вимитими до цілковитої бездушності. Тут усе було влаштовано так, щоб чужі трагедії ставали справами, а обличчя — прізвищами в протоколі. Оксана сиділа на жорсткій лаві й намагалася не дивитися на Руслана, але погляд однаково повертався до нього. Він мав бездоганний вигляд: темний костюм, свіжа стрижка, спокійна скорбота на обличчі. Так міг виглядати чоловік, змушений терпіти чужу несправедливість, але не той, хто сам її влаштував.
Поруч з Оксаною був її адвокат Мирон Степанович — немолодий, важкий чоловік із неквапними рухами й голосом, у якому зазвичай чувалася кам’яна впевненість. Від нього пахло тютюном і дорогим папером. Він уже кілька разів тихо нагадував їй дихати рівніше, але спокій до неї не приставав.
Суддя, жінка зі стомленим обличчям, гортала матеріали справи так, ніби весь чужий біль давно перетворився для неї на сторінки, підписи й номери додатків. Адвокат Руслана підвівся першим. Молодий, гладкий, із хижою акуратністю в кожному жесті, він говорив так, наче заздалегідь знав, де саме треба натиснути, щоб принизити.
— Ваша честь, мій довіритель намагався зберегти сім’ю до останнього, — почав він. — Однак поведінка відповідачки не лише зруйнувала шлюб, а й завдала серйозної шкоди спільній справі.
Оксана сіпнулася. Мирон Степанович поклав долоню їй на зап’ясток, застерігаючи.
На стіл судді лягла товста пачка роздруківок.
— Перед вами фінансові документи за два роки, — вів далі адвокат Руслана. — За напрямами, які курувала Оксана Мирославівна, прибуток різко просідав. Витрати зростали, рішення ухвалювалися емоційно, без належного розрахунку. Компанія зазнавала збитків.
— Заперечую, — спокійно промовив Мирон Степанович. — Ідеться про проєкти з підвищеним ризиком і тривалим строком повернення вкладень. Саме вони потім вивели компанію на нові контракти. Подавати інвестиційний період як збитки — маніпуляція.
Адвокат Руслана ніби тільки цього й чекав. Він розгорнув наступну теку.
— Тоді пояснимо інакше. Корпоративні рахунки. Ресторани. Дорогі магазини. Салони. Усе це проходило як ділові витрати, поки мій довіритель намагався втримати фірму на плаву.
Оксана ледь не схопилася. У ресторанах вона зустрічалася з партнерами. У магазинах купувалися представницькі подарунки, погоджені заздалегідь. До салону вона справді ходила рідко, коли організм уже не витримував постійного напруження. Кожна сума мала підставу, кожен чек можна було пояснити. Ба більше, Руслан сам ставив підписи під більшістю цих витрат, обговорював із нею списки гостей, кивав, коли вона говорила про необхідність підтримувати зв’язки. Але зараз реальні факти вивертали навиворіт, перетворюючи її на жінку, яка витрачала спільні гроші заради примх. Брехня тому й звучала переконливо, що була зшита з обрізків правди.
— Не реагуйте, — прошепотів Мирон Степанович. — Вони саме цього й домагаються.
Коли слово дали Русланові, він підвівся повільно. У голосі з’явилася гіркота, відрепетирувана настільки чисто, що незнайома людина могла б повірити.
— Я не хотів виставляти наше життя напоказ. Я кохав Оксану. Але в якийсь момент зрозумів, що вона перестала чути. Будь-яка розмова про фінанси закінчувалася сльозами, звинуваченнями, зривами. Я боявся вже не лише за бізнес. Я боявся, що вона втрачає зв’язок із реальністю.
Оксана дивилася на нього й ніби вперше бачила, як майстерно можна брехати, не вигадуючи нічого з нуля. Він брав уривки правди — її втому, суперечку, невдалий квартал, ділову вечерю — і складав із них чужий портрет: істеричної, марнотратної, небезпечної. З кожним реченням він стирав жінку, яка вісімнадцять років була поруч, і створював зручну обвинувачену. Особливо страшним було те, що він не плутався, не червонів, не відводив очей. Він говорив упевнено, ніби репетирував цю версію не один день, а багато тижнів поспіль, вибираючи найболючіші місця.
Здавалося, гірше вже бути не могло. Але адвокат Руслана підняв руку.
— Ваша честь, у сторони позивача є свідок, який допоможе встановити, куди насправді йшли гроші «ГранітСтрою»…
