Суддя стомлено кивнула. Секретар назвала ім’я:
— Свідок Назар Олегович Литвин.
Двері відчинилися з тихим скрипом. До зали зайшов чоловік років тридцяти п’яти — неголений, у недорогому, але чистому костюмі. На вигляд він не скидався ні на багатого утриманця, ні на фатального руйнівника сім’ї. Радше на людину, яка випадково опинилася серед чужих документів і суворих поглядів. Тримався він незграбно, ніби костюм і ця роль були йому однаково тісні. Оксана вдивлялася в його обличчя й не знаходила в пам’яті нічого. Вона бачила його вперше.
Назар підійшов до місця для свідка, промовив належні слова й опустив очі.
— Пане Литвине, — улесливо сказав адвокат Руслана, — чи знайомі ви з відповідачкою, Оксаною Мирославівною Кравець?
Чоловік коротко глянув на неї.
— Так, — після короткої паузи відповів він. — Я знаю, про кого йдеться.
У Оксани похололи долоні. Вона помітила, як Руслан важко зітхнув і прикрив обличчя рукою, ніби йому було нестерпно чути подальше. Цей жест виглядав майже театрально, але інші могли сприйняти його за біль ошуканого чоловіка. Оксана ж раптом відчула, що він насолоджується власною постановкою.
— Як давно?
— Близько трьох років, — відповів свідок.
Адвокат Руслана обернувся до судді з погано прихованим тріумфом.
— Мій довіритель стверджує, що Назар Литвин перебував у близьких стосунках із його дружиною. Саме на нього, за нашою версією, Оксана Мирославівна виводила кошти із сімейної компанії.
Слова не відразу дійшли до свідомості. Оксана сиділа нерухомо, відчуваючи, як усе навколо стискається до обличчя незнайомця. Коханець. Їй приписали людину, якої вона ніколи не бачила. Її чесність, ім’я, вся праця — усе готувалися зламати одним чужим свідченням.
Вона подивилася на Руслана. Він прибрав руку від обличчя, і на мить у його очах блиснуло таке холодне задоволення, що Оксані стало важко дихати. Він не просто захищався. Він насолоджувався.
— Свідку, — сказала суддя, — вкажіть на жінку, про яку ви говорите.
Назар підняв руку. Пальці помітно тремтіли. У залі стало так тихо, що було чути шелест паперу під долонею секретаря. Оксана не могла ворухнутися. Їй здавалося, зараз один жест відділить її колишнє життя від цілковитого знищення. Назар затримав погляд на ній, і в цьому погляді несподівано не було ні злості, ні впевненості брехуна. Було напруження, майже мука. Потім він повільно повернув голову до столу позивача…
