Життя без прикрас
Рік тому Марина почала потайки давати гроші на ліки літній прибиральниці Вірі Іванівні. А сьогодні старенька схопила її за рукав:
— Завтра зайди в лікарню тільки через службовий вхід. Через головний — у жодному разі. Повір мені, це важливо. Післязавтра все поясню.
Марина Воронова прокинулася від звуку будильника о пів на шосту ранку. За вікном ще було темно, і лише поодинокі ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю спального району. Вона потягнулася, відчуваючи знайому тяжкість у плечах після вчорашньої дванадцятигодинної зміни, і тихо встала, намагаючись не розбудити батька в сусідній кімнаті.
На кухні Марина увімкнула чайник і прислухалася. За стіною почулося покашлювання, потім скрип ліжка. Батько прокинувся. Вона швидко заварила міцний чай, відрізала дві скибки хліба, дістала з холодильника масло та сир. Сніданок вийшов скромний, але на більше не було ні часу, ні грошей до наступної зарплати.
Увійшовши до кімнати батька, Марина звично посміхнулася:
— Доброго ранку, тату! Як ніч минула?
Петро Семенович лежав на своєму ліжку з високим узголів'ям, вкритий теплим пледом. Права сторона його обличчя була трохи перекошена після інсульту, що стався три роки тому. Ліва рука лежала нерухомо поверх ковдри.
— Нормально, донечко, хриплувато, — відповів він. — Тільки під ранок спина розболілася. І в туалет хотілося, а тебе будити не хотів.
Марина поставила тацю зі сніданком на тумбочку і допомогла батькові підвестися, підклавши під спину подушки. Потім принесла судно, допомогла справити нужду, витерла його, переодягла в чисту піжаму. Все це займало хвилин двадцять, але вона робила все спокійно, без метушні, хоча розуміла, що запізнюється.
— Ти поїж спочатку, — сказав батько, дивлячись на неї втомленими очима. — Сама ж схудла зовсім.
— Я на роботі поїм, тату. А тобі зараз кашу принесу.
Вона швидко розігріла вчорашню гречку, додала туди трохи вершкового масла і терпляче годувала батька з ложки. Він жував повільно, половина рота працювала погано, і Марина витирала серветкою куточки губ, коли їжа випадала.
— Сусідка Тамара обіцяла зайти вдень, — сказала Марина, збираючи посуд. — Я їй ключі залишу під килимком. Вона тебе погодує і перевірить, чи все гаразд.
— Тільки не кажи їй про гроші, — попросив батько. — Незручно перед людьми.
Марина не відповіла. Гроші справді були проблемою. Її зарплата медсестри в приватній клініці «Медлайф» становила 23 тисячі. Батькова пенсія по інвалідності — 11 тисяч. З цього потрібно було платити за квартиру, купувати їжу, ліки для батька, а ще оплачувати доглядальницю хоча б двічі на тиждень, коли у Марини були нічні зміни. Сусідка Тамара Іванівна допомагала безкоштовно, з доброти, але Марина завжди намагалася віддячити їй то пирогами, то баночкою варення.
О пів на сьому Марина вийшла з дому. До автобусної зупинки було хвилин десять пішки, потім ще сорок хвилин у задушливому автобусі до околиці міста, де розташовувалася клініка. Вона встигла на свій автобус і влаштувалася біля вікна, дивлячись на сірий листопадовий ранок. На вулиці накрапав дрібний дощ, люди поспішали на роботу з похмурими обличчями.
Клініка «Медлайф» знаходилася в триповерховій будівлі колишнього дитячого садка. Колись тут були яскраві розписи на стінах і дитячі майданчики, але тепер фасад пофарбували в білий колір, повісили синю вивіску, а майданчики заасфальтували під парковку. Клініка вважалася приватною, але насправді була невеликою і не надто престижною. Сюди приходили переважно жителі найближчих районів, кому було незручно їхати в центр або хто хотів уникнути черг у державній поліклініці.
Марина увійшла через головний вхід, кивнула охоронцеві Семену, який дрімав за своєю стійкою, і піднялася на другий поверх, де знаходилося терапевтичне відділення. В ординаторській вона переодяглася в білий халат, заколола темне волосся в пучок і почала свій робочий день. Роботи було багато: треба було обійти палати, перевірити стан пацієнтів, роздати ранкові ліки, виміряти тиск і температуру, зробити кілька уколів, поміняти крапельниці. Марина працювала швидко і чітко, хоча втома накопичувалася з кожним днем. У клініці постійно не вистачало середнього медперсоналу, і медсестрам доводилося брати на себе подвійне навантаження.
У перерві, близько одинадцятої ранку, Марина спустилася в підсобне приміщення на першому поверсі за чистою білизною. Там, серед стелажів із простирадлами та рушниками, вона побачила Віру Іванівну. Стара прибиральниця сиділа на низькій табуретці, витираючи очі хусткою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.