Третій день дощ не давав місту просохнути. Вода висіла в сірому осінньому повітрі, просочувалася під комір, пробирала до кісток і ніби оселялася всередині безперервним холодом. Я сиділа на кухні, зігріваючи пальці об гарячу чашку, і стежила за краплями, що повільно кресали на шибці звивисті доріжки.
Мені виповнилося тридцять чотири. До самотності я вже встигла звикнути, хоча сама її не обирала — радше одного разу вона обрала мене й залишилася поруч. Після розлучення з Артемом минуло п’ять років, а нових стосунків за цей час у мене так і не з’явилося.
Втім, особливо шукати їх я й не намагалася. Моє життя вміщалося в кілька звичних речей: робота медсестрою в місцевій поліклініці, однокімнатна квартира в старому панельному будинку на околиці та кіт Персик. Світ вийшов маленький і небагатий, зате в ньому було тихо.
Марина завжди жила за іншими правилами. Моя сестра-близнючка з’явилася на світ на сім хвилин раніше й від дитинства вважала цього достатнім, щоб називатися старшою. На думку мами, саме Марині дістався щасливий квиток.
Вона стала дружиною Богдана Вікторовича Кравченка — заможного власника кількох автосалонів, людини з грошима й потрібними зв’язками. Просторий будинок у закритому селищі, автомобіль із водієм, дві закордонні відпустки щороку — збоку її життя виглядало бездоганним. Мама часто зітхала: «Подивися, Оксано, як Марина влаштувалася. А ти все тримаєшся за свої принципи». Три роки тому мами не стало: її забрав інсульт. Правди про другу доньку вона так і не дізналася, і, можливо, це було милосердніше.
О пів на одинадцяту вечора пролунав дзвінок. Персик миттю насторожився й повернув голову до передпокою. Я поставила чашку на стіл і насупилася.
Гостей у таку пору чекати не було звідки. Сусідка, тітка Люба, навіть по сіль не піднялася б до мене: вона суворо дотримувалася режиму й о десятій уже спала. Близьких подруг майже не лишилося, а нечисленні знайомі завжди попереджали про візит. Підійшовши до дверей, я зазирнула у вічко — і всередині все обірвалося.
На майданчику стояла Марина. Без парасольки, у тонкому плащі, накинутому поверх домашньої сукні, вона промокла до нитки. Навіть викривлене скло не могло приховати головного: із сестрою сталося щось страшне. Я квапливо відімкнула замок.
— Марино?..
Вона переступила поріг, і світло впало їй просто на обличчя. Щоб утриматися на ногах, мені довелося вхопитися за одвірок. Навколо лівого ока сестри розплився темно-фіолетовий синець, на вилиці червоніла свіжа садно, губа була розбита. Але обличчя виявилося не найстрашнішим. Знімаючи з неї мокрий плащ, я побачила зап’ястки: навколо них наливалися синці, ніби Марину тримали, стискаючи руки з усієї сили.
— Боже… Марино, Боже… — тільки й спромоглася видушити я.
Вона не зронила ані сльозини. Мокра, побита, вона нерухомо стояла в тісному передпокої й дивилася не на мене, а кудись крізь мене, порожнім і застиглим поглядом.
— Можна в тебе залишитися? — хрипко спитала сестра надламаним голосом. — Хоча б переночувати?
Я втягнула її до квартири й замкнула всі замки. Пальці тремтіли, поки я стягувала з Марини промоклі туфлі, вела її до кімнати й садовила на диван. Зазвичай Персик цурався чужих, але зараз підійшов сам і обережно ткнувся мордочкою їй у коліна.
— Хто це зробив? — Відповідь я знала ще до запитання. — Богдан?
Марина нарешті подивилася на мене. Ми були близнючками, і в її очах я побачила власні очі — ті самі, що щоранку відбивалися в моєму дзеркалі. Тільки тепер у них стояв такий біль, що в мене перехопило подих.
— Так, — ледь чутно відповіла вона.
— Богдан зробив це з тобою?
Я принесла аптечку й свій сухий одяг — речі нам обом завжди підходили однаково. Промила садна, обробила шкіру, приклала холод до запухлого ока. Руки впевнено виконували знайомі дії: роки в медицині привчили їх працювати незалежно від почуттів. А свідомість усе ще відмовлялася приймати побачене.
Марина — успішна, оточена достатком сестра, якій заздрили довколишні. Та, що отримувала від чоловіка діаманти до кожної річниці. Та, що викладала в соціальних мережах світлини з дорогих закордонних подорожей. Невже весь цей час вона поверталася в такий дім?
Коли сестра перевдяглася, ми влаштувалися на кухні. Вона обхопила долонями чашку з гарячим чаєм — так само, як годину тому робила я.
— Як давно? — спитала я.
— Про що ти?
— Як давно він піднімає на тебе руку?
Марина відвернулася.
— Майже від самого початку.
Перед очима на мить потемніло.
— Майже вісім років?
— Сім із половиною. Уперше це сталося за пів року після весілля. Я засиділася з подругою й не попередила його. Він… — сестра урвалася й важко ковтнула. — Богдан заявив, що я його не поважаю. Мовляв, він заробляє гроші, а я бозна-де вештаюся.
— І відтоді ти все терпіла?..
