Вона підвела голову. Такий погляд я не раз бачила в пацієнток, які зверталися з так званими побутовими травмами: у ньому змішалися страх, сором і зламана покірність.
— Що мені лишалося, Оксано? Куди було йти? Свого в мене нічого немає. Будинок належить йому, машина теж, усі гроші в нього. Після весілля я більше не працювала. Богдан одразу заявив, що його дружина не буде десь гарувати за зарплату, бо для нього це ганьба. А згодом я вже й сама нікуди не могла влаштуватися. Хто візьме жінку без фаху й досвіду?
— Ти могла прийти до мене.
— І що тоді? — Губи Марини сіпнулися в гіркій усмішці. — У тебе одна кімната, Оксано, і ти сама ледве дотягуєш до наступної зарплати. Я стала б для тебе зайвим тягарем.
Заперечення вже готове було зірватися з язика, але я промовчала. Сестра сказала незручну, жорстоку правду, зрозумілу нам обом. Я й справді рахувала дні до зарплати, а з чогось більш-менш цінного в мене були лише сорок два квадратні метри в старій панельній п’ятиповерхівці.
— Чому ти прийшла саме сьогодні? Що сталося цього разу?
Марина довго не відповідала. Потім заговорила рівно й безбарвно, ніби переповідала чужу історію:
— У Богдана неприємності з бізнесом. Останні місяці його ніби підмінили: постійно кричить, жбурляє речі. Сьогодні я ненароком упустила його телефон. Він лежав на краю столу, а я проходила повз і зачепила ліктем. Екран тріснув зовсім трохи, лише з краю, але… — Пальці сестри мимоволі торкнулися розбитої губи. — Богдан вирішив, що я зробила це навмисне, ніби хотіла підглянути за ним і тому не довіряю. Він почав мене бити. Раніше намагався вдаряти… туди, де ніхто не побачить. Сьогодні бив по обличчю й ніяк не міг зупинитися. Я справді думала, що він мене вб’є, Оксано.
Мене затрусило від люті й безсилля. Хотілося негайно поїхати в кляте селище і…
— Ми підемо в поліцію, — твердо сказала я. — Зафіксуємо побої, і ти подаси заяву.
— Ні.
— Марино…
— Ні, Оксано. Ти не розумієш. У нього зв’язки й потрібні знайомства. Я вже намагалася, і не раз. Одного разу дійшла до місцевого поліцейського, а той порадив подружжю самим розбиратися в сімейних справах. Потім Богдан про все дізнався й улаштував мені… — Вона не договорила. Продовження не потребувало слів.
— Тоді їдь назавжди. В інше місто. Я знайду гроші, позичу, допоможу. — Я міцно схопила її за руки.
Марина вивільнилася й обійняла себе за плечі.
— Щоб усе життя ховатися? Він однаково знайде, він завжди знаходить. Одного разу я поїхала до тітки Надії, маминої двоюрідної сестри, пам’ятаєш її? Прожила там три дні. Богдан приїхав із квітами, усміхався, просив пробачення.
— А коли ви повернулися додому?
Відповіді не було. На кухні гудів холодильник, за вікном дощ вибивав дріб по карнизу, і ця тиша сказала більше за будь-які слова.
— Чому ти жодного разу мені не розповіла? Чому, Марино? — прошепотіла я.
Сестра подивилася на мене втомлено й довго.
— Мені було соромно. Усі певні, що моє життя ідеальне. Так думала мама, так вважають подруги. І я зі шкіри пнулася, щоб ніхто не здогадався: усміхалася перед камерою, ховала синці під одягом, розповідала, що впала, вдарилася чи прищемила руку дверцятами.
— А що відбувалося з тобою всередині?..
