Усе почалося в найнезначніший буденний вечір посеред тижня.
Лада спала у своєму ліжечку, уткнувшись щокою в м’якого зайця. У квартирі вперше за день стало тихо. Я щойно встигла сісти на диван, поставити поруч чашку чаю й подумати, що тиша теж буває розкішшю, як телефон різко завібрував на столі.
На екрані висвітилося: «Мама».
Я глянула на час і відразу напружилася. Мама ніколи не телефонувала так пізно без причини. Зазвичай вона писала короткі повідомлення вдень, питала, як Лада їла, чи гуляли ми, чи не забула я сама пообідати. А дзвінок майже опівночі означав біду.
— Мам? — я відповіла надто швидко. — Що сталося?
У слухавці чулося її уривчасте дихання. Потім схлип. Потім голос, такий чужий і надломлений, що в мене похололи пальці.
— Олесю, ти коли дитину забереш?
Я не відразу зрозуміла сенс сказаного.
— Яку дитину, мам?
— Не треба так, — прошепотіла вона, і в цьому шепоті вже був відчай. — Я з нею місяць сиджу. Місяць, Олесю. Я більше не даю собі ради.
Я повільно повернула голову в бік дитячої. За зачиненими дверима було тихо. Там спала моя десятимісячна Лада. Я сама вкладала її пів години тому, сама поправляла ковдру, сама вимикала нічник.
— Мам, Лада вдома, — сказала я обережно. — Вона спить у мене. Ти, мабуть, щось переплутала.
— Я нічого не переплутала! — голос зірвався, став майже переляканим криком. — Дитина тут. У мене. Ти привезла її й сказала, що в тебе завал на роботі. А тепер кажеш, що вона вдома?
Кімната навколо ніби похилилася. Я встала, не відчуваючи ніг, пройшла до дитячої, розчахнула двері. Лада лежала на боці, смішно підібгавши колінця, і тихо сопіла. Я торкнулася її волосся, щоки, теплої долоньки. Це була вона. Моя донька.
Я повернулася до телефону.
— Мам, послухай мене. Лада зі мною. Просто зараз. Я стою біля її ліжечка.
На тому кінці дроту зависла пауза. Довга, липка, страшна. Потім мама заговорила зовсім тихо:
— Тоді хто в мене?…
