Щоб зрозуміти, як ми дійшли до цієї ночі, треба повернутися на місяць назад.
Мої дні тоді починалися не з будильника. Телефон міг дзвонити скільки завгодно, але зазвичай першою прокидалася тонка, настирлива плаксивість із сусідньої кімнати. Лада вміла будити так, ніби точно знала: мамі не можна проспати, мамі треба все встигнути.
Я розплющувала очі в напівтемряві. За вікнами великого міста сірів ранок, штори пропускали холодне тьмяне світло, і квартира здавалася не домом, а тимчасовим штабом, де все підпорядковане розкладу. На годиннику було без п’ятнадцяти шоста. У ліжечку вовтузилася моя Лада — десять місяців, два зуби, упертий характер і усмішка, від якої в мене щоразу щось болісно стискалося під ребрами.
Роман спав поруч. Глибоко, рівно, ніби в іншому житті. Напередодні він повернувся з чергового відрядження в далекий регіон, з’явився вже вночі, коли я давно провалилася в тривожний, короткий сон. Я навіть не почула, як він увійшов, як поставив сумку, як ліг.
Він жив у ритмі поїздок, об’єктів, креслень, нарад. Його втома завжди вважалася вагомою, дорослою, важливою. Моя ж втома була ніби побутовою, звичною, такою, що не потребує обговорення. Каші, підгузки, зуби, раптові сльози, безсонні ночі — усе це чомусь автоматично ставало моєю територією.
Я підвелася, намагаючись не шуміти, і пішла на кухню. Поставила воду, висипала вівсянку в маленьку каструлю, однією рукою відкрила робочу пошту. Перший лист уже висів непрочитаним. Степан Григорович надіслав правки до презентації.
Я всміхнулася без радості. Він був моїм заступником, людиною із залізною хваткою й вічною готовністю довести, що після декрету мені не місце в керівному кріслі. Поки я була вдома з дитиною, він майже звик вважати відділ своїм. Моє повернення стало для нього особистою образою.
На роботу я вийшла лише місяць тому. Усі навколо говорили одне й те саме: рано, навіщо, дитина маленька, ще встигнеш. Мама теж м’яко натякала, що Ладі потрібна я. Але в нас був великий кредит за квартиру, і моя зарплата була не прикрасою сімейного бюджету, а його половиною. Я надто добре розуміла: варто надовго випасти з професії — і тебе швидко замінять. Спершу тимчасово, потім остаточно.
Із дитячої долинуло вже не сонне хникання, а вимогливий поклик. Я зайшла — і Лада відразу підвелася в ліжечку, вчепившись у бортик. Побачивши мене, вона розпливлася в такій щасливій усмішці, ніби я була єдиною людиною на землі.
Я взяла її на руки, пригорнула до себе й вдихнула запах теплої шкіри, молока й сну. У такі секунди всі презентації, листи й чужі інтриги відступали. Але разом із ніжністю приходила провина. За годину я знову залишу її чужій людині й поїду доводити, що маю право працювати, заробляти, керувати й не розсипатися.
Я казала собі, що роблю все заради неї. Заради майбутнього, заради безпеки, заради тієї стійкості, якої мені самій колись бракувало. Але від цих розумних пояснень легше не ставало.
Ранок перетворився на звичну гонитву. Погодувати Ладу. Умити. Переодягнути. Зібрати сумку. Покласти запасні підгузки, пляшечку, пюре, вологі серветки, улюбленого зайця. Потім сяк-так випити чай, проковтнути бутерброд, нафарбувати вії й зібрати волосся так, щоб на роботі ніхто не побачив, наскільки я насправді змучена.
Роман з’явився на кухні свіжий, у випрасуваній сорочці, ніби спав не чотири години, а повноцінний тиждень.
— Доброго ранку. Каша залишилася?
— На плиті, — кинула я, перевіряючи телефон.
Він поцілував мене в щоку. Швидко, майже машинально. Цей поцілунок давно став не проявом ніжності, а частиною маршруту: кухня, кава, сорочка, ключі, двері.
— У мене сьогодні допізна, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Нарада. Ти впораєшся?
Я завмерла на секунду. Запитання було дивне. Ніби існував варіант, за якого я могла чесно сказати: ні, не впораюся.
— Впораюся, — відповіла я.
Саме це слово тоді вже стало моїм другим ім’ям…
