Няню ми знайшли через агентство. Мар’яна була молодою, усміхненою, навчалася на педагогічному, принесла рекомендації й спершу здавалася справжнім порятунком. Перші два тижні я навіть дозволила собі повірити, що життя можна вибудувати заново: я працюю, Лада під наглядом, дім не руйнується.
Потім почалися збої. То в Мар’яни термінова пара, то раптова застуда, то телефон недоступний. Кожен її зрив обертався для мене катастрофою. Того дня повідомлення прийшло о восьмій п’ятнадцять, коли я вже стояла біля дверей із Ладою на руках.
«Олесю, вибачте, я сьогодні не зможу. Температура висока, зовсім зле».
Я дивилася на екран і відчувала, як усередині все провалюється. О десятій — презентація перед інвесторами. Від цієї зустрічі залежав контракт, а від контракту — мій відділ, моя посада, моя відповідь Степанові Григоровичу, який тільки й чекав, коли я зірвуся.
— Що там? — спитав Роман, помітивши мій вираз обличчя.
— Мар’яна не прийде.
Він насупився.
— Чорт. Мені ніяк. Сьогодні все керівництво.
Я навіть не стала питати, чи намагався він бодай подумки щось скасувати. За його тоном було ясно: його неможливість важливіша за мою.
— Я вирішу, — сказала я.
Рішення було одне. Те саме, до якого я завжди вдавалася з відчуттям сорому. Я набрала маму.
— Мамусю, привіт. Вибач, що зранку.
— Лесенько? Що сталося? Як моя Ладочка?
Від її м’якого голосу в мене защипало очі. Вона завжди спершу питала про нас, а вже потім про себе.
— Няня захворіла. А в мене сьогодні зустріч, яку не можна скасувати. Мам, ти можеш посидіти з Ладою? Я привезу її до тебе.
На лінії запала тиша. Я знала, про що думає мама. Після операції на очі лікарі просили її берегтися. Зір відновлювався повільно, іноді вона скаржилася, що плутає дрібні написи, швидко втомлюється, забуває, куди поклала окуляри чи таблетки. Їй потрібен був спокій, а не активна десятимісячна онука на цілий день.
— Звісно, привозь, — сказала вона нарешті. — Що ти питаєш? Я якраз збиралася пекти пиріжки. Лада буде поруч, мені веселіше.
— Мам, дякую. Ти мене справді врятувала.
— Тільки не жени дорогою. І сама щось з’їж.
Я вимкнулася й на кілька секунд притисла телефон до грудей. Полегшення змішалося із соромом. Мама знову сказала «так», бо вона мама. Бо їй простіше перевтомитися, ніж відмовити мені.
Роман уже стояв у передпокої з портфелем.
— Домовилася?
— Так.
— Ну добре. Я тоді побіг.
Двері зачинилися за ним майже безшумно. Я залишилася в коридорі з дитиною на руках, сумкою, яка тепер стала сумкою для маминого дому, і гострим відчуттям, що все моє доросле, успішне, зібране життя тримається на чужій доброті й моїй здатності не помічати, як я цією добротою користуюся.
Я швидко доклала речі, посадила Ладу в автокрісло й виїхала за місто. Ранкові дороги стояли намертво. На панелі приладів безжально змінювалися цифри, а я в голові прокручувала слайди презентації й уявляла обличчя Степана Григоровича, якщо я запізнюся.
Лада позаду тихенько сопіла. Цей звук був єдиним спокійним у машині. Коли ми нарешті звернули з шосе на гравійну дорогу до маминого будинку, я спіймала себе на тому, що весь цей час майже не дихала.
Мама чекала на ґанку. У теплій кофті, зі стомленою усмішкою й руками, уже простягнутими до онуки.
— Приїхали мої хороші.
Вона взяла сонну Ладу, пригорнула до себе, і та відразу уткнулася в її плече.
— Мам, тут усе. Їжа, одяг, серветки. Якщо що — дзвони одразу.
— Не метушися, — мама погладила мене по руці. — Я не перший день дітей бачу. Їдь. Працюй спокійно.
Я поцілувала її, потім Ладу, ще раз перевірила сумку й майже бігом повернулася до машини. У той момент я думала тільки про презентацію й час. Я поїхала, не розгледівши, як важко мама заплющила очі, коли двері за мною зачинилися…
