Зустріч минула як у тумані. Я говорила, перемикала слайди, відповідала на запитання, усміхалася там, де хотілося просто покласти голову на стіл і замовкнути. Степан Григорович сидів збоку, схрестивши руки, і ловив кожну мою паузу. Але я була готова. На кожне його уточнювальне запитання в мене знаходилися цифри, розрахунки, аргументи.
Коли все закінчилося, я вийшла з переговорної з відчуттям, що з мене вийняли хребет. Але контракт не зірвався. Я вистояла. Це мало б принести радість, тільки замість радості прийшла порожнеча.
На зворотному шляху зателефонувала Дарина, моя молодша сестра.
— Лесю, ти де? — у її голосі дзвеніла музика й чиєсь веселе багатоголосся.
— Їду до мами. Ладу забрати.
— А я в такому місці в центрі, ти б бачила. Усі свої, зйомки, кава, розмови. Приїжджай хоч на пів години, видихнеш.
Я мимоволі всміхнулася. Ми з Дариною жили ніби в різних шарах однієї реальності. Я — дитина, іпотека, дедлайни, вічна боротьба за право не бути списаною. Вона — соцмережі, красиві кадри, рекламні проєкти, подорожі, легкі знайомства й уміння виглядати безтурботною навіть тоді, коли в усіх інших валиться стеля.
Роком раніше вона виїжджала за контрактом за кордон, повернулася з валізою речей, сяйливими фотографіями й розповідями про життя, де все вирішується усмішкою й правильним ракурсом. Я любила її. Але іноді її легкість дратувала мене до злості.
— Дарин, яке кафе? Я ледве тримаюся. Заберу Ладу й додому.
— Ти завжди така серйозна, — вона засміялася. — Гаразд. Як мама? Я дзвонила, вона слухавку не взяла.
— Із Ладою вовтузиться, мабуть. Не чує.
— Ну добре. Передавай їм привіт.
Коли я під’їхала до маминого дому, уже стемніло. У вікнах горіло тепле світло, але тривога кольнула ще до того, як я вийшла з машини. Мама відчинила двері й виглядала виснаженою. Лада вередувала, вигиналася, не давала вдягти комбінезон.
— Вона сьогодні якась неспокійна, — сказала мама, намагаючись застебнути маленьку блискавку. — І оченята червонуваті.
Я приклала долоню до чола доньки. Гаряче.
Усередині все обвалилося.
Усю дорогу додому Лада плакала майже без упину. Вдома градусник показав високу температуру. Ніч розтягнулася в безкінечність: ліки, вода, вологий рушник, знову плач, знову спроба вкласти, знову гаряче чоло під моєю долонею.
Ближче до півночі зателефонував Роман.
— Як ви?
— Лада захворіла.
— Сильно?
— Температура.
Він помовчав.
— Я сьогодні додому вже не поїду. Пізно звільнився, переночую біля об’єкта.
Я заплющила очі. Сперечатися не було сил.
— Зрозуміла.
— Ти впораєшся?
Я подивилася на Ладу, яка важко дихала в мене на руках.
— Звісно.
Я вимкнула дзвінок і майже відразу зненавиділа це «звісно». Наступний тиждень став суцільною мутною плямою. Уночі я сиділа біля ліжечка, удень намагалася працювати з дому, відповідати на листи, проводити короткі дзвінки, перепрошувати за дитячий плач на тлі й робити вигляд, що контролюю ситуацію.
Роман приїхав на вихідні, допомагав, але вже в понеділок знову зібрав сумку. Цього разу на нього чекав важливий об’єкт у південному регіоні. Він говорив про строки, відповідальність, великих людей, які будуть незадоволені. Я кивала. Я завжди кивала.
Коли Лада нарешті почала спати без жару, зателефонувала Дарина. Її голос був не схожий на колишній — тихий, здавлений, ніби вона говорила з-під води.
— Лесю, можна я поживу в мами?
Я навіть не відразу відповіла.
— У мами? Що сталося?
Вона мовчала, потім схлипнула.
— Проєкт зірвався. Мене підвели. Грошей майже не лишилося. Мені треба просто сховатися на якийсь час і прийти до тями.
Я відчула, як роздратування, накопичене за роки її легкого життя, розчиняється. Дарина плакала. Моя молодша сестра, завжди впевнена, красива, гучна, раптом звучала загубленою.
— Звісно, — сказала я. — Приїжджай до мами. Усе буде нормально.
Увечері я побачила її на порозі маминого дому й ледве впізнала. Сіра толстовка, бліде обличчя, волосся зібране абияк, тіні під очима. Вона кинулася до мами й розридалася в неї на плечі.
Мама відразу заметушилася: чай, плед, варення, лагідні слова. А я стояла поруч і дивилася на сестру. Мені було її шкода. І все ж десь глибоко заворушилася дивна думка: у її розповіді щось не сходилося. Але я тут же придушила підозру. У сім’ї не заведено добивати тих, хто й так на краю…
