Дарина швидко обжилася в маминому домі. Спершу вона майже весь час спала, їла через силу, подовгу сиділа на веранді й дивилася в сад так нерухомо, ніби там, між мокрими гілками й старою лавкою, було написане пояснення її життя. У соцмережах вона майже зникла, хоча раніше могла випасти зі стрічки хіба що під час перельоту або хвороби.
На мої запитання вона відповідала коротко:
— Усе нормально. Просто втомилася.
— Ти точно не хочеш розповісти?
— Потім, Лесю. Зараз не можу.
Я не тиснула. Мені здавалося, людині треба дати час. Мама теж була рада, що Дарина поруч. Дім ожив. Сестра допомагала в саду, ходила з мамою до магазину, розбирала старі шафи, готувала вечері. Я спершу навіть видихнула: мамі не так самотньо, Дарині є куди прикласти руки, усі зайняті чимось корисним.
Але невдовзі я помітила дивності.
Дарина надто уважно розпитувала маму про здоров’я. Не просто дбайливо, як донька, а наполегливо, ніби перевіряла межі.
— Мам, ти цей рядок бачиш? А якщо далі відсунути?
— Ти таблетки зранку пила?
— А пам’ятаєш, ми вчора домовлялися сходити в магазин після обіду?
— Ти не переплутала, який сьогодні день?
Мама ніяковіла, відмахувалася, іноді дратувалася. Дарина відразу ставала лагідною, цілувала її в скроню, казала, що просто хвилюється. Але я бачила: вона не просто хвилюється. Вона спостерігає. Порівнює. Відзначає.
Одного разу я приїхала без попередження. Лада була зі мною, заснула в машині, і я вирішила швидко занести мамі продукти. Двері виявилися незамкненими. Я зайшла тихо й почула голоси з кухні.
— Я справді за тебе хвилююся, — говорила Дарина приглушено. — Олеся ж зовсім тебе не жаліє. Постійно привозить Ладу, ніби ти зобов’язана.
Я зупинилася в коридорі.
— Та що ти, — відповіла мама. — Мені з онукою добре. Вона ж радість моя.
— Я розумію. Але ти сама подивися, мам. Леська вся в роботі. Їй важливі наради, звіти, посада. А ти після операції, тобі відпочинок потрібен. Вона просто не хоче цього бачити.
Слова вдарили несподівано боляче. Я й так щоразу відчувала провину, коли просила маму допомогти. Дарина ніби знайшла найслабше місце й натискала туди акуратно, майже ніжно.
Я зайшла на кухню.
Дарина здригнулася. На її обличчі на мить майнув переляк — справжній, різкий, не схожий на звичайне здивування.
— Ой, Лесю. Ти чого не подзвонила?
— Вирішила зробити сюрприз.
Мама розгублено подивилася на нас обох.
— Ми просто розмовляли, — швидко сказала Дарина. — Мама хвилюється, що ти надто багато працюєш.
— Справді? — я дивилася просто на сестру. — А мені здалося, розмова була про те, що я маму заганяю.
Дарина відвела очі.
— Не чіпляйся до слів. Я хвилююся за неї, от і все.
Я не стала влаштовувати сцену. При мамі — не стала. Але, повертаючись додому, відчувала тягар під серцем. У голові стукало одне: Дарина веде якусь гру. І що найстрашніше — грає вона не проти чужих, а всередині нашої сім’ї…
