Життя знову набрало швидкості. Робота вимагала всього, що в мене лишалося. Лада росла, ставала рухливішою, гучнішою, упертішою. Мар’яна й далі підводила. То з’являлася вчасно й була ідеальною нянею, то зникала на день, залишаючи мене перед вибором між дитиною й роботою.
Мамина допомога поступово перестала бути винятком. Я привозила Ладу вранці, забирала ввечері. Спершу щоразу мучилася докорами сумління, потім стала вмовляти себе, що мама справді рада. Вона розповідала, як вони гуляли, як Лада навчилася плескати в долоні, як намагалася сказати нове слово. У її голосі з’являлося пожвавлення, якого давно не було.
Дарина теж змінилася. Поступово до неї повернулися барви. Вона знову почала викладати фотографії, тільки тепер її образ став іншим: не блискуча міська красуня, а дівчина, яка пережила важкий період і знайшла спокій у простих речах. На знімках вона з мамою поралася в саду, місила тісто, гуляла лісовою дорогою. Підписники захоплювалися її «новою щирістю».
Одного разу вона зателефонувала мені вранці.
— Слухай, тобі ж незручно щоразу робити гак до мами. Давай я забиратиму Ладу. Я все одно там живу. Тобі зайва година сну не завадить.
Я відмовилася. Потім відмовилася ще раз. Але в один особливо важкий день, коли затор перетворив мій ранок на тортури, а Степан Григорович при всіх зауважив, що «материнство погано поєднується з оперативністю», я здалася.
Дарина стала забирати Ладу вранці. Іноді приїжджала до нас, іноді ми зустрічалися на півдорозі. Це справді полегшило життя. Я навіть відчула вдячність. Сестра допомагала, мама була не сама, Лада під наглядом рідних людей.
Тепер, згадуючи це, я розумію, як сильно хотіла вірити в зручну версію того, що відбувається. Я була надто втомлена, щоб пильно вдивлятися в деталі.
Наприкінці особливо важкого тижня Дарина зателефонувала ввечері.
— Лесю, у мене новини. Я їду.
— Куди тепер?
— У північне місто. Там запускають проєкт для нового готелю, потрібне просування. Пара місяців роботи. Хороший шанс повернутися.
Вона говорила бадьоро, але бадьорість була надто натягнутою. Ніби вона грала роль самої себе.
— Коли?
— Післязавтра. Мамі вже сказала. Вона засмутилася, звісно, але розуміє.
Після її від’їзду я вирішила: досить. Не можна більше тримати життя на випадковій допомозі, маминому здоров’ї й надії, що Мар’яна все ж таки прийде. Я взяла кілька днів за власний рахунок, переглянула десятки анкет, провела співбесіди й нарешті знайшла Оксану Павлівну.
Їй було близько п’ятдесяти. Медична освіта, спокійний голос, упевнені руки, рекомендації без жодної плями. Вона не намагалася здаватися милою. Вона просто знала, що робить. І поруч із нею я вперше за довгий час відчула, що можу піти з дому й не чекати біди щохвилини.
Лада швидко звикла до неї. Я перестала здригатися від кожного дзвінка. Почала повертатися додому вчасно. Могла дозволити собі випити кави не на бігу. Телефонувала мамі, питала, як вона, раділа, що вона нарешті відпочиває, займається садом, дивиться свої передачі й більше не зобов’язана латати мої діри.
З Дариною ми спершу листувалися майже щодня. Вона розповідала про проєкт, скаржилася на сіре небо, надсилала короткі голосові повідомлення. Потім стала відповідати рідше. «На зйомці». «Пізніше». «Втомилася». Потім майже зникла. Її сторінки в соцмережах теж затихли.
Я спитала в мами:
— Дарина тобі дзвонила?
— Ні, — зітхнула мама. — Пишу їй, а вона мовчить. Може, роботи багато.
Мені стало тривожно, але життя знову затягло. Робота, Лада, дім, рідкісні розмови з Романом, який, як і раніше, часто їздив. Я вирішила, що Дарина просто ввійшла в черговий проєкт і зникла, як бувало раніше.
Я вирішила, що все нарешті повертається на місце. Саме ця впевненість виявилася найнебезпечнішою…
