Минув майже місяць після від’їзду Дарины.
Того вечора я вклала Ладу пізніше, ніж зазвичай. Вона довго вовтузилася, тягнула до мене руки, вередувала, а потім усе-таки заснула, притиснувши до себе м’якого зайця. Я вийшла з дитячої навшпиньки, зачинила двері й дозволила собі гарячий душ. Вода змивала напруження дня, але втома сиділа глибше — в кістках, в очах, у звичці весь час дослухатися.
Роман мав повернутися наступного дня. Я заздалегідь уявляла, як бодай один вечір не буду сама: він посидить із Ладою, я спокійно приготую вечерю, ми поговоримо. Може, навіть згадаємо, як це — бути чоловіком і дружиною, а не двома людьми, які передають одне одному побутові інструкції.
Я сіла на диван, узяла пульт, зробила ковток чаю. Телефон задзвонив так раптово, що я здригнулася.
«Мама».
Одинадцята вечора.
— Мам? — я відповіла, вже підводячись. — Щось сталося?
Спершу я почула тільки плач. Не гучний, а стриманий, як у людини, яка довго трималася й нарешті зламалася.
— Олесю… — сказала мама. — Забери її, будь ласка.
— Кого?
— Дитину. Я більше не можу. Я не сплю нормально, вона плаче ночами, а ти все не приїжджаєш.
Я повільно опустилася назад на диван.
— Мам, Лада вдома. У нас уже місяць Оксана Павлівна. Я тобі розповідала.
— Не кажи так, — у її голосі з’явилася паніка. — Не вдавай, що не розумієш. Ти сама привезла її. Сказала, що тобі треба витягнути роботу, що ти на межі. Я погодилася, бо ти моя донька. Але минув місяць!
Я спробувала говорити спокійно:
— Мам, ти помиляєшся. Я нікого тобі не залишала. Лада спить у мене в дитячій.
— Дитина в мене! — майже скрикнула вона. — У ліжечку нагорі. З твоїми речами, з іграшками. Я що, по-твоєму, це вигадала?
Мені стало холодно. Не страшно навіть — саме холодно, ніби кров раптом відійшла від шкіри.
Я пішла до дитячої, увімкнула маленький нічник. Лада спала. Справжня, тепла, моя. Я провела пальцями по її волоссю, подивилася на родимку біля вушка, на знайому складочку біля губ.
Я повернулася до вітальні.
— Мам, зроби фото. Зараз. Будь ласка. Сфотографуй дитину й надішли мені.
— Ти мені не віриш?
— Я мушу зрозуміти, що відбувається.
Хвилина очікування розтягнулася до неможливості. Потім прийшло повідомлення. Знімок був темний, розмитий. Мама явно фотографувала тремтячими руками. Але на фото була дівчинка. Немовля. Неймовірно схожа на Ладу: ті самі пухкі щічки, світле волосся, схожий овал обличчя.
Тільки це була не Лада.
Я збільшила зображення. Очі. У Лади вони були ясні, блакитні, як у Романа. У дівчинки на фотографії — темні, карі. Чужі.
Я ледь утримала телефон.
— Мам, слухай мене уважно. Нікому не відчиняй. Нікуди не виходь. Я зараз приїду.
— Олесю, мені страшно.
— Мені теж. Але ти не сама.
Я набрала Романа. Телефон був вимкнений. Звісно. Я швидко одяглася, розбудила Ладу, майже не даючи собі думати, посадила її в автокрісло. Руки працювали самі: куртка, ключі, сумка, документи, пляшечка.
Поки машина мчала нічною дорогою за місто, в голові миготіли уривки останніх тижнів. Дарина. Її запитання про мамин зір. Її цікавість до пам’яті. Її спроби налаштувати маму проти мене. Її раптовий від’їзд. Мамине: «Ти привезла».
Я боялася поєднати ці точки. Боялася, бо якщо вони поєднувалися правильно, то жахливе пояснення виходило надто близьким.
І все ж у нічній дорозі я вперше дозволила собі вимовити ім’я, яке до того відштовхувала від себе: Дарина…
