Біля маминого дому горіли всі вікна. Світло било в темряву нерівними жовтими плямами, і від цього дім здавався не рідним, а тривожним, ніби всередині нього хтось не спав уже багато ночей.
Я вийняла сонну Ладу з машини. Вона захникала, уткнулася обличчям мені в шию. Двері виявилися незамкненими. Це теж було не схоже на маму.
Мама сиділа в кріслі у вітальні. Бліда, з червоними очима, з руками, складеними на колінах так міцно, що побіліли пальці. Коли вона побачила мене з Ладою, її обличчя змінилося. Спершу недовіра. Потім жах. Потім сльози.
— Значить, правда, — прошепотіла вона. — Вона в тебе.
— Де дитина?
— Нагорі. У спальні. Спить.
Я передала Ладу мамі. Мама пригорнула її до себе так, ніби боялася, що онука розчиниться. Я піднялася сходами, тримаючись за перила. Кожен крок віддавався у скронях.
У старій кімнаті, де колись стояло моє дитяче ліжко, тепер стояло маленьке ліжечко. У ньому спала дівчинка. Жива. Тепла. Справжня. І так схожа на Ладу, що перші секунди я не могла дихати.
Я ввімкнула нічник. М’яке світло лягло на дитяче обличчя. Волосся в малечі було трохи темніше, риси тонші, сама вона здавалася трохи меншою за Ладу. Але схожість була моторошною. Ніби хтось узяв знайомий малюнок і змінив кілька ліній.
Я підійшла ближче. Дівчинка спала, підібгавши ніжки, точнісінько так само, як Лада. На краю ковдри була акуратна вишивка.
Ярина.
Ім’я розпливлося перед очима. Я вхопилася за одвірок, щоб не впасти. У голові гриміло тільки одне: у мами місяць живе чужа дитина, яку вона вважала моєю донькою.
Коли я спустилася, мама стояла посеред вітальні з великою коричневою дорожньою сумкою.
— Ось. Ти тоді привезла. Тобто… — вона затнулася, і її обличчя скривилося. — Я думала, що ти.
Я взяла сумку. Усередині лежали дитячі речі, яких я ніколи не купувала: повзунки іншої фірми, пляшечки, незнайомі брязкальця, маленька кофта з плямою на рукаві. Але саму сумку я знала. Дарина брала її в поїздки. Я бачила її в сестри десятки разів.
— Мам, — мій голос став хрипким. — Згадай. Хто привіз дитину?
— Ти, — машинально відповіла вона й одразу заплющила очі. — Тобто я думала, що ти. Вона була так схожа. У твоїй куртці. Волосся прибране, як у тебе. Говорила швидко, стомлено. Сказала, що на роботі біда, що ти не даєш собі ради, що треба всього на місяць.
— Це була не я.
Мама сіла на диван. Вона дивилася перед собою, ніби всередині її пам’яті одна за одною спалахували й гасли картинки.
— Я тоді ще подумала… ти ніби нижча. І голос… схожий, але не зовсім. Але очі в мене після операції, голова почала підводити. Я вирішила, що сама плутаю. Мені соромно було тобі дзвонити. Я боялася, що ти подумаєш, ніби я зовсім вижила з розуму.
— Мам, ти не винна.
— Я місяць ростила дитину й не зрозуміла, що це не Лада.
Сказати щось утішне було неможливо. Бо біль був надто великий, а обман — надто точний.
Мама підвела на мене очі.
— Дарина?
Я мовчки кивнула. Усе нарешті склалося. Її приїзд. Її зображений крах. Запитання про зір і пам’ять. Розмови про те, що я заганяю маму. Допомога з Ладою. Раптовий від’їзд.
І тепер — Ярина. Дівчинка з обличчям, схожим на обличчя моєї доньки…
