Мама почала розповідати, збиваючись, ніби кожне слово давалося їй через спротив.
— Вона приїхала вдень. Я пам’ятаю, дощ був. Сказала: «Мам, це Лада. У мене повний завал, я більше не витягую». Я ще здивувалася, що дитина сонна, майже не реагує. Але вона пояснила, що малеча втомилася в дорозі. Потім швидко занесла сумку, поставила ліжечко. Усе заздалегідь приготувала.
— Ліжечко теж вона привезла?
— Так. Сказала, що так зручніше. Я спитала, чому на місяць, а вона почала плакати. Казала, що їй треба втриматися на роботі, що Роман знову поїхав, що вона на межі. Я… — мама закрила обличчя долонями. — Я повірила. Як я могла не повірити доньці?
Я підійшла до неї й сіла поруч.
— Вона знала, на що тиснути.
— Я іноді думала, що дивно. Дитина ніби схожа, але не так дивиться. Плаче інакше. Але я переконувала себе: діти змінюються, ростуть. А коли хотіла подзвонити тобі, починала боятися. Раптом ти скажеш, що я все переплутала? Раптом це справді зі мною щось не так?
Мамині плечі тремтіли. І в ту мить мій гнів на Дарину став холодним. Не спалахом, не криком, а чимось важким і твердим. Вона використала не просто довіру. Вона використала мамин страх перед власною слабкістю.
Я дістала телефон і знову набрала Романа. Цього разу пішли гудки. Довгі. Потім сонний голос:
— Лесю? Що сталося? Ти знаєш, котра година?
— Знаю. Я в мами.
Він одразу насторожився.
— Щось із нею?
— Тут дитина. Дівчинка. Її звати Ярина. Вона майже копія Лади.
На лінії стало тихо.
Так тихо, що я почула власне дихання.
— Романе, — сказала я повільно. — Ти хочеш мені щось пояснити?
Він не відповів одразу. Я чекала. Мама сиділа поруч, нерухома, як людина, якій уже нікуди падати.
— Я прилечу вранці, — нарешті промовив він глухо. — Першим рейсом.
— Отже, пояснювати є що.
— Нам треба поговорити.
Я вимкнула дзвінок, перш ніж він устиг додати щось іще. Руки тремтіли, але всередині ставало дивно ясно. Якщо Роман не здивувався, значить, він знав. Якщо він знав, то ця історія не починалася з Дарини. Вона тяглася глибше, туди, куди я не хотіла дивитися.
Наступним номером була сестра. Автовідповідач увімкнувся майже відразу.
— Дарина, — сказала я, намагаючись не зірватися на крик. — Передзвони. Негайно. Я в мами. Я бачила Ярину. Досить ховатися.
Я піднялася нагору ще раз. Ярина спала. Невинна маленька дівчинка, яку дорослі перетворили на таємницю, виправдання, інструмент, проблему. Я обережно торкнулася її щоки. Вона зітхнула уві сні й трохи повернула голову.
Унизу мама заснула в кріслі, знесилена слізьми. Лада спала в неї на колінах. Я стояла між поверхами й уперше за багато років відчувала, що наша сім’я не просто тріснула. Її розкололи зсередини.
А ранок мав принести тих, хто тримав у руках молоток…
