Я не спала ані хвилини.
На світанку дім став сірим і тихим. На кухонному столі стояла чашка з чаєм, про який я давно забула. Мама ходила кімнатами майже безшумно: то брала на руки Ладу, яка прокинулася, то піднімалася до Ярини, якщо та починала плакати. Ми мало говорили. Слова здавалися зайвими, поки не з’явилися ті, хто мав пояснити неможливе.
Близько восьмої зателефонувала Дарина.
— Лесю, — її голос був рівний, надто рівний. — Я отримала повідомлення. Я їду.
— Чекаємо.
Я вимкнулася. Жодних запитань. Жодних «чому». Не телефоном.
За годину біля воріт зупинилася машина. Дарина вийшла повільно. Від колишньої яскравості, від її вміння з’являтися так, щоб усі оберталися, нічого не лишилося. Прості джинси, толстовка, бліде обличчя без косметики, запалені очі.
Побачивши мене, вона заплакала.
— Лесю, пробач.
Я не відповіла. Просто розвернулася й пішла в дім. У вітальні чекала мама. На руках у неї була Ярина, уже прокинута, тиха, з цікавими темними очима.
Дарина побачила дитину й затулила рот долонею. У цьому жесті було стільки болю, що на секунду я майже повірила: їй теж страшно. Але жалість не встигла піднятися. Її відразу затулило те, що вона зробила з мамою.
— Роман скоро буде, — сказала я. — Але ти почнеш зараз.
Дарина сіла на край дивана. Мама стояла поруч, не віддаючи їй Ярину. Це теж було помітно. Мама, яка вчора звинувачувала себе, сьогодні тримала дитину як захист від нових ударів.
— Я все розповім, — тихо сказала Дарина. — Більше не брехатиму.
Вона довго збиралася з духом. Потім вимовила:
— У нас із Романом був роман.
Мені здавалося, я підготувалася. За ніч я встигла уявити десятки страшних пояснень. Але коли слова пролунали вголос, біль виявився фізичним. Ніби щось розпечене увійшло під грудну клітку й там лишилося.
Мама ахнула.
— Дарина…
— Я знаю, — сестра закивала, сльози одразу побігли по обличчю. — Я знаю, що це гидко. Я знаю, що зрадила вас обох. Але тоді мені здавалося… — вона затнулася. — Мені здавалося, що він мене любить.
Я дивилася на неї й не могла впізнати. Моя молодша сестра, яку я захищала в дитинстві, якій поступалася, яку прощала за легковажність, сиділа переді мною й говорила про мого чоловіка.
— Коли? — спитала я.
Голос пролунав рівно. Майже чужо.
— Минулої зими. Ти тоді вже чекала Ладу. Він казав, що ти віддалилася, що вдома він нікому не потрібен, що ви стали чужими.
Я всміхнулася. Беззвучно.
— І ти вирішила його втішити?
Дарина опустила голову.
— Я не виправдовуюся. Просто розповідаю.
— Розповідай далі.
Вона ковтнула.
— Потім я дізналася, що вагітна. Роман злякався. Спершу казав, що треба все вирішити тихо, поки не пізно. Потім просив часу. Потім клявся, що не покине. Що любить мене. Що не може піти одразу, бо ти з дитиною, але потім ми будемо разом.
Мама тихо сіла в крісло, притискаючи Ярину до грудей.
— Ти народила за кордоном? — спитала я.
Дарина кивнула.
— Та поїздка за контрактом була брехнею. Я поїхала, зняла житло, народила там. Думала, Роман приїде, допоможе, забере нас. Але він приїжджав рідко, переказував гроші, обіцяв. Я залишалася сама. Ярина плакала ночами, я не спала, не їла, не розуміла, що зі мною. Потім повернулася й зрозуміла, що не даю собі ради.
— І вирішила підкинути дитину мамі?
Вона здригнулася від мого слова.
— Я думала, це тимчасово.
— Ти вдавала мене.
Дарина заплющила очі.
— Так.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як Ярина смокче палець.
Дарина підвела на мене мокрі очі.
— Я знала, що мама погано бачить. Знала, що вона почала сумніватися у своїй пам’яті. Я скористалася цим. Я взяла твою стару куртку, вклала волосся так само. Говорила швидко, як ти, втомлено. Я вміла наслідувати. Це ж моя робота — виглядати потрібним чином.
Мама тихо заплакала.
— Ти перевіряла мене, — сказала вона. — Тому й питала про рядки, таблетки, дні.
Дарина затулила обличчя руками.
— Так. Я хотіла зрозуміти, чи вийде.
І в цю мить за дверима почулися кроки. Роман приїхав…
