Він увійшов не відразу. Спершу зупинився в передпокої, ніби сподівався, що кілька секунд затримки щось змінять. Потім усе-таки з’явився у вітальні.
Роман виглядав погано: неголений, пом’ятий, із сірим обличчям. Але жалю в мені не було. Він переводив погляд із мене на Дарину, потім на маму, далі на Ярину. Найдовше дивився на дитину.
— Отже, це вона, — сказав він тихо.
Дарина схопилася.
— Не вдавай, що бачиш її вперше.
Він скривився.
— Я не вдаю.
— Ти обіцяв, Романе. Ти казав, що підеш. Що ми будемо сім’єю. Ти казав це мені, коли тримав Ярину на руках.
Я почула ці слова й відчула, як усередині щось остаточно обривається. Не ревнощі. Не злість навіть. Просто розуміння: людина, яку я називала чоловіком, жила паралельним життям і поверталася додому з тим самим обличчям, з яким питала, чи залишилася каша.
— Олесю, — почав він.
— Не треба.
— Я мушу пояснити.
— Ти мав пояснити раніше. До того як у моєї сестри народилася від тебе дитина. До того як вона використала хвору матір. До того як ти вимикав телефон, поки ми всі жили у твоїй брехні.
Він опустив очі.
— Я заплутався.
Я розсміялася. Коротко, сухо.
— Як зручно звучить. Не зрадив, не збрехав, не злякався. Заплутався.
Дарина дивилася на нього з відчайдушною злістю.
— Ти казав, що любиш мене.
— Я… — він провів рукою по обличчю. — Я справді не хотів завдати нікому болю.
— Але завдав усім, — сказала мама.
Її голос був тихий, але Роман здригнувся сильніше, ніж від мого крику. Мама рідко говорила жорстко. У її м’якості завжди була така сила, яку ми звикли не помічати.
Лада прокинулася від голосів і заплакала в сусідній кімнаті. Майже відразу нагорі розплакалася Ярина. Два дитячі плачі злилися, заповнили дім, перебили всі дорослі виправдання. Я пішла по Ладу, мама піднялася по Ярину. Коли ми повернулися, кожна тримала на руках по дівчинці.
Роман дивився на них так, ніби вперше усвідомив, що його брехня має обличчя. Два маленькі обличчя. Дві долі.
— Вони сестри, — прошепотів він.
— Вони діти, — поправила я. — А ти зробив усе, щоб вони почали життя з обману.
Він ступив до Ярини й обережно торкнувся її пальчиків.
— Моя донька.
Я відступила так різко, що Лада перелякано схлипнула.
— Біологія не робить тебе батьком. Батько не ховається за відрядженнями. Батько не обіцяє двом жінкам різні майбутні життя. Батько не залишає дитину ставати чужою проблемою.
Дарина опустилася назад на диван. Уся її злість ніби вигоріла, залишивши тільки порожнечу.
— Я була певна, що він вибере нас, — сказала вона. — Думала, якщо Ярина буде поруч із мамою, якщо все трохи вляжеться, я зможу видихнути, а потім Роман наважиться. Я розуміла, що це жахливо, але щодня казала собі: ще трохи.
— Ти казала собі це місяць, — відповіла я. — Поки мама сходила з розуму від страху, що втрачає пам’ять. Поки чужа дитина жила під іменем моєї доньки. Поки я думала, що в нас нарешті стало спокійно.
Дарина хотіла підійти до мене, але я зупинила її поглядом.
— Не зараз.
— Лесю, я справді шкодую.
— Шкодувати замало. Ти зрадила мене. Але це я, можливо, колись переживу. Ти зрадила маму — ось чого я не знаю, як пробачити.
Мама стояла біля вікна, заколисуючи Ярину. По її щоках текли сльози.
— Я весь час думала, що зі мною щось не так, — сказала вона. — Що я вже не можу довіряти власній голові.
Дарина схлипнула:
— Мам, пробач.
— Не проси зараз, — мама похитала головою. — Я не вмію так швидко.
У домі плакали дві дівчинки, і кожна сльоза звучала як обвинувачення…
